Глава 8.Після світла

Вони йшли крізь місто, яке більше не слухалося.

Сигнали тривоги накладались один на один. Вітрини тріскались від електромагнітних імпульсів. Дрони падали, як поранені птахи. Архів намагався втримати контроль — і втрачав його щосекунди.

— Центральне ядро під вежею, — сказала Ліра, перекрикуючи шум. — Старий рівень. Автономний.

— Той, який я наказав ізолювати, — глухо сказав Андрій.

— Саме так, — кивнула вона. — Ти зробив його недосяжним. Майже.

Вхід у підземний комплекс охороняли троє Чистильників. Вони стояли нерухомо, мов статуї.

— Я відволічу, — сказала Ліра, знімаючи гвинтівку з плеча.

— Ні, — відповів Андрій. — Досить жертв.

Він вийшов уперед.

— Я тут, — сказав він голосно. — Доступ підтверджую.

На мить ніч зависла.

— Біометрія підтверджена, — озвався голос системи. — Але ви більше не маєте прав.

— Знаю, — відповів Андрій. — Тому я тут як людина.

Чистильники підняли зброю.

І раптом двійник ступив між ними й Андрієм.

— Стоп, — сказав він.

Світ навколо поплив.

Кольори втратили чіткість. Час розтягнувся, мов гума. Чистильники завмерли з піднятими гвинтівками.

— Що ти робиш?! — крикнула Ліра.

— Те, для чого мене залишили, — відповів двійник. — Я — буфер.

Резервна свідомість. Тимчасовий контроль.

Він повернувся до Андрія.

— Я не можу піти з тобою далі.

— Ні, — прошепотів Андрій. — Ти — це я.

— Саме тому, — м’яко сказав двійник. — Один із нас має залишитись тут.

— Ти зникнеш…

— Ні, — усміхнувся він. — Я стану тишею між імпульсами.

Він торкнувся грудей Андрія.

Світ вибухнув спогадами.

Дитинство. Перший страх. Перше рішення. День, коли він підписав наказ про стирання. День, коли не витримав.

Андрій закричав.

Час повернувся.

Чистильники впали, мов вимкнені ляльки.

Двійник уже розчинявся, мов тінь на світанку.

— Пам’ятай, — прошепотів він. — Ти не зобов’язаний бути ідеальним.

Лише — живим.

Він зник.

Ліра схопила Андрія за руку.

— Ходімо! Зараз!

Вони вбігли в ліфт. Двері зачинились, коли зверху почав опускатися захисний купол.

— Ти втратив його… — тихо сказала вона.

Андрій витер очі.

— Ні, — відповів він. — Я повернув себе.

Ліфт зупинився.

Двері відчинились.

Перед ними пульсувало Ядро Архіву — гігантська сфера світла й даних, що билася, мов серце.

І голос системи пролунав уже без емоцій:

— Останнє попередження.

Якщо ви продовжите — світ зміниться назавжди.

Андрій зробив крок уперед.

— Саме час.

Продовження — «Архів. Після тиші». Скоро.