Глава 5. Місто, що прокидається

Вони вийшли через запасний тунель у нижній сектор міста.

Тут не було неону й глянцю центральних кварталів. Ліхтарі блимали, дрони літали низько, а люди рухались мовчки — з порожніми поглядами, ніби кожен ніс у собі невидиму втрату.

— Це Низ, — сказала Ліра. — Тут живуть ті, хто віддав забагато.

Андрій дивився на обличчя.

Вони здавалися… стерильними. Без радості. Без злості. Без справжніх емоцій.

— Архів зробив це, — прошепотів він.

— Ти допоміг, — жорстко відповіла Ліра. — Але ще можеш усе зламати.

Двійник зупинився біля старого термінала доступу, вмонтованого просто в стіну.

— Тут проходить локальна гілка, — сказав він. — Якщо підключитись, можна вкинути імпульс.

— Який імпульс? — спитав Андрій.

— Спогад, — відповів двійник. — Справжній.

— Це небезпечно, — сказала Ліра. — Якщо люди почнуть згадувати без фільтра…

— Вони хоча б знову стануть людьми, — перебив Андрій.

Він підійшов до термінала. Руки тремтіли, але пальці самі знаходили потрібні команди — пам’ять тіла поверталась швидше за свідомість.

— Що ти робиш? — спитала Ліра.

— Те, що мав зробити давно.

Екран спалахнув.

Андрій завантажив файл.

СПОГАД: “ДЕНЬ РІШЕННЯ”

— Відійдіть, — сказав він.

Імпульс пішов у мережу.

Спочатку — тиша.

Потім одна жінка на вулиці зупинилась і схопилась за голову.

— Мій син… — прошепотіла вона. — Я пам’ятаю…

Чоловік поруч упав на коліна, важко дихаючи.

— Це не сон… — повторював він. — Це не сон…

Місто здригнулося.

Ніби хтось натиснув кнопку «відтворити».

— Андрію… — Ліра дивилась навколо з жахом і захватом. — Ти запустив ланцюгову реакцію.

— Я знаю, — відповів він. — І Архів це теж знає.

Над вулицею пролунав гул.

Дрони різко знизились. З темряви виїхали броньовані транспортери.

— Чистильники, — сказала Ліра. — Багато.

Люди навколо почали кричати. Хтось тікав. Хтось стояв, не розуміючи, що робити з повернутим болем.

— Назад дороги нема, — сказав двійник. — Тепер або ми поведемо їх…

— Або Архів зітре місто, — закінчила Ліра.

Перший постріл розірвав ніч.

Андрій зробив крок уперед.

— Тоді ходімо, — сказав він. — Я більше не ховатимусь.

І місто, що роками спало,

почало згадувати, як боротися.