.

Вона поглянула у вікно. Вся вулиця сяяла вогниками від свічок. Проходячи повз сусідні будинки сьогодні вдень, Каталіна споглядала безліч інсталяцій біля кожного будинку. Ніби це була не вулиця, а провулок ремісників, де кожен хизувався своєю майстерністю та винахідливістю, привертаючи увагу нових клієнтів.

Вже давно ніхто не зупинявся лише на вирізьблених ліхтарях з гарбузів, що стали символом цього свята, проте повністю втратили будь-який сенс, який мали від початку. Тепер «чим моторошніше — тим краще» — новий девіз, що полонив увесь світ.
І лише десь у маленькому селищі, на іншому краю планети, все ще пам'ятали істинне значення світла під час Día de los Muertos, Дня мертвих.

Каталіна розглядала химерні композиції з певної нудьги. Он там справжнісінька людина-гарбуз сидить на одвірку, де не тільки голова, а й інші частини тіла були складені з різних сортів цього овоча. Для моторошності — муляжі людських ніг, що стирчали з вирізаної пащі. А там, у кінці вулиці, цілий будинок жахів, ніби змальований зі старих фільмів про сімейку Адамс.
Павутини, шибениці, зомбі-скелети — і так кожен рік…

Не те, щоб Каталіну захоплював цей вид «мистецтва». Але насправді більше їй просто не було чим себе зайняти. На роботі — вихідний. Незаміжні подруги на вечірці, щоб підхопити кавалера бодай на вечір. А поважні пані, що вже мають родину, зайняті клопотами, які їй також не до снаги: костюми дітям, тони цукерок, ну і звісно просто шедевральні, на їхню думку, прикраси для будинку. Не те ні інше Каталіну вже не приваблювало.

Їй, професору релігієзнавства, все це видавалося смішним та навіть комічним. Тільки люди могли перетворити старі символи прадавньої релігії на справжнє театралізоване дійство рівня голлівудського фільму.
Все, що залишилося справжнім, — свічки, як символ світла, маяк для душ померлих у день спомину всіх померлих, на переддень усіх святих.
Саме за ними зараз і спостерігала Каталіна. Мерехтливі вогники прокладали шлях загубленій душі. Це світло бігло хвилькою від однієї оселі до іншої, хоча б на кілька годин показуючи, що світло може перемогти темряву.

І лише заради цього твердження та всупереч загальним тенденціям Каталіна запалила звичайну ароматичну свічку та поставила її на підвіконня вікна, біля самих дверей. Решта будинку, як і вона сама, були сховані у цілковитій темряві. Вона відсунула важкі штори та сіла біля вікна у вітальні у крісло-гойдалку, що тихо поскрипувало від кожного руху. Вона споглядала за вогниками, що прокладали шлях.
Тепло від каміну, що вже майже догорів, та м'який зручний плед врешті зробили свою справу — Каталіна заснула, так і вдивляючись у вогні.

Вперше її сон був спокійним та якийсь «правильний». Хоч вона і не бачила сновидінь, та на тілесному рівні відчувала, що саме таким має бути нормальний сон, про який чесно кажучи вона вже й забула. Та він не тривав довго, перерваний надокучливим дзижчанням дзвінка на вхідних дверях.

Каталіна прокинулася та була просто шалено розгнівана — її потурбували. А вона не любила, щоб її турбували. Саме для цього щорічно вона прикріпляла багато цукерок на липку стрічку до дверей та залишала великий напис:

 «Беріть цукерки та не турбуйте мене, якщо хочете жити. Але не будьте нахабами, бо я все бачу.»
І це спрацьовувало, ну принаймні до сьогодні.

Розморена теплом та сном, і від цього ще більш сердита, забувши про свій зовнішній вигляд, вона рвучко відчинила двері. Довга біла сорочка перетворила її на справжнісінького привида, а розтріпане волосся просто вдало доповнило образ. Ну і цей сердитий погляд, що був готовий спопелити будь-кого.

Відчинила та заклякла сама від несподіванки. На порозі стояв він — Хесус, її чоловік, що помер кілька років тому, та від смерті якого вона так і не змогла оговтатися.

Дурнувата аварія, що обірвала його життя.
Він стояв все ще прекрасний та бажаний. Ті самі темні трохи потерті джинси та шкіряна куртка, з якою він не розлучався зі шкільних років. Зухвалий образ недбало розтріпаного волосся. Саме таким вона його й пам'ятала, як і у перший день їхнього знайомства.

У маленькому кафе біля фонтану. То була справжня доленосна зустріч. Банальна необережно розлита кава, що переросла в п’ять років щастя, яке мало тривати все життя. Та, як завжди, життя внесло свої корективи, і те, що мало тривати вічно, раптово обірвалося.

Та він не постарів ні на хвилину, зараз стояв і сяяв на порозі будинку, де вони були щасливі. Чоловік і справді виглядав як одна велика свічка, чи це була ілюзія зору, бо безліч свічок підсвічували його з усіх боків.
Каталіна так і не могла прийти до тями. Лише повільно кліпала очима, все ще вважаючи, що це сон. Приємний сон, який вона боялася порушити не тільки необдуманим рухом, а й навіть словом.

Стояла і навіть не дихала. До поки він не промовив:

— Ти покликала, і я прийшов.

Звісно, Каталіна, що багато років викладала різні релігії, знала всі вірування, пов'язані з душами померлих та їх приходом у «певні» дні. Та сама була повною атеїсткою у цьому питанні. Сприймаючи все лише як «відображення страхів та пережитків людей різних прошарків суспільства у різні історичні реалії». Саме так вона постійно і казала на своїх лекціях. І от втілення її власного пережитку стояло зараз перед нею.

Холодний вітер невпинно гуляв під її сорочкою, охоплюючи все тіло у свої обійми. Ноги і справді заклякли настільки, що вона вже не могла втриматись на них.
Її особиста примара була більш дієвою. Тому Каталіна не втямилась, як її підхопили на руки і, закривши двері ногою, просто та звично понесли до дивану, що стояв біля самого каміну.

Та вона не бачила всього цього, бо просто не могла відвести погляду від його очей. Ніби це була саме та ниточка, що тримала його тут. Поки вона бачить — він існує.
Він щось говорив, ретельно пояснював, та вона не чула.
Лише погляд, що зараз став містком між їхніми душами.