Вітер зривав останнє листя з дерев, жбурляючи під ноги. Воно грубо шурхотіло, заглушаючи інші звуки. Накрапав легенький дощ. Доріжка до будинку була викладена сірим каменем. З обох боків стежки відцвітали останні квіти. Попри те, що лишень другий місяць осені доходив до кінця, зимовий холод уже проникав під одяг. З вікон на першому поверсі виднілося приглушене світло. Величний, схожий на замок, будинок, зливався із небом. Дві фігури поспіхом наближалися до дверей.
– Ти хочеш сказати, що якийсь дід при смерті запрошує до себе незнайомців із вулиці, щоб подарувати комусь із них свою неймовірних розмірів бібліотеку? – запитав хлопець
– Звучить дійсно шалено, але це так, – відповіла дівчина
Парубок тяжко зітхнув.
Приятелі піднялися крутими сходами й оглянули фасад. Зблизька будинок здавався набагато більшим. Холодні стіни, викладені з каменю, відштовхували своєю неприязністю. Дівчина підняла руку і постукала. Всередині пролунав шепіт, а опісля двері відчинилися.
– Проходьте, ви прибули першими, – дворецький у старомодному сірому костюмі-трійці жестом запросив увійти, – Тут так давно не було гостей.
Від цих слів у Павла побігли мурашки шкірою, і він мимоволі глянув на Іру. Вона запитально підняла брови й ступила на поріг.
– Будь ласка, знімайте взуття і проходьте у вітальню
Витриманий стиль господаря простежувався навіть у передпокої. Світлі кремові стіни доповнювали картини, репродукції Рубенса. На вішаку висів лише піджак, не зважаючи на холодну і вогку погоду пізньої осені. Інші ж гачки, здавалося, призначалися для гостей. На полиці стояли шість пар різноколірних готельних капців. Іра взяла червоні, а Павло, не довго думаючи, схопив зелені. Чимось це підкреслювало їх несхожість. Іра – завжди активна, запальна, здавалося постійно горить чимось новим. І він – невдаха, що постійно скаржиться і не може жити без схвалення інших. Власне через дівчину він тут і опинився. Частково читання було і його хобі, але не настільки бажання отримати бібліотеку перемагало здоровий глузд. А він скандував: «Безплатний сир лише у мишоловці».
– Ти йдеш? – запитала Іра.
Хлопець скинув куртку, яку хвацько підхопив дворецький, і пішов у кімнату.
У вітальні слабко пахло ладаном. На маленькому кавовому столику стояла ваза із сухоцвітами. Невелика кімната була затишною. Загалом інтер’єр майже не відрізнявся від передпокою. Матові стіни поглинали м’яке світло лампи. Відсутність каміна ще більше поглиблювала відчуття прохолоди. Іра сіла на широкий диван і постукала по місцю біля себе, запрошуючи Пашу приєднатися.
– Знаєш, я, мабуть, піду уже додому, – сказав хлопець, розвертаючись обличчям до дверей,
– Е ні, пізно. До того ж ти обіцяв, – дівчина уїдливо посміхнулася. У її погляді читався виклик.
– Ми навіть не знаємо що тут буде, – заперечив Павло, – Тим паче я не певен, що вони дозволять нам змагатися на рівних, адже це чітерство. У разі перемоги одного, у виграші залишаються обоє.
– Будь ласка, сядь і заспокойся. Ми ж з тобою команда.
Хлопець впав на крісло зі злістю в очах поглядаючи на дівчину. Іра озирнулася і нахилилася до столика, щоб понюхати квіти. Її неймовірно вабила зблідла, але шалено ароматна лаванда. У ніс ударив запах пилу. Всередині закрутило і вона чхнула.
– Будьте здорові, – сказала дівчина, що стояла у дверях.
– Привіт, – помахала Іра і, піднявшись, представилася
– Приємно познайомитися, Ксеня, – вона підійшла до Павла
Хлопцю відразу не сподобалася ця дівчина. Він не поворухнувся. Ксенія зверхньо глянула на нього і сіла на диван. До кімнати зайшла літня жінка, одягнена у довгу коричневу спідницю, білу сорочку із воланами та фартух. У руках вона несла тацю із сімома чашками та заварником, у якому плюскотіла насичена, майже чорна рідина. Посуд цокотів у тремтливих руках. Іра піднялася, щоб допомогти жінці, але та оминула її й, поставивши таріль на стіл, вийшла. Дівчина налила трохи чаю і запропонувала сусідці. Ксеня прийняла чашку і відпила трохи. Язик обпекла гаряча рідина і вона кахикнула.
У передпокої почулася метушня. У дверях з'явилася червона голова. До вітальні залетів молодий хлопець. Здавалося, йому навіть вісімнадцяти немає.
– Йой, перепрошую, – він зняв уявного капелюха, – Здрасть, – сказав, падаючи на диван
Присутні перезирнулися.
– Привіт, – приязно посміхнулася Іра.
Павло закотив очі.
– М'не звать Томаш, – він крутив пальцями пірсинг у брові
– Приємно познайомитися, – процідила Ксеня
– Цей, – протягнув хлопець, – я думав запоздаю
– Та ні, ти якраз вчасно, – буркнула дівчина
Хлопець нахилився над столом, наливаючи собі чай. Усі напружилися, коли він підніс чашку до рота і перехилив її. Напій виплеснувся прямо на білу футболку, утворюючи химерний візерунок.
– Нічьо, – відмахнувся
– Ти впевнений, – запитала Іра, – Це окріп
– Т' я не, той, не ч'ствую – він зашарівся і поставив чашку
Павло піднявся і, постукавши парубка по плечу, попрямував до виходу.
– Ти куди? – занепокоєно запитала подруга.
– Просто хочу запитати, де тут туалет.
Хлопцю не подобалася компанія, що склалася. А ще більше його дратувала безпомічність у яку він сам себе загнав. З Ірою вони познайомилися у середній школі й відтоді рідко коли розлучалися. Він завжди бачив у ній радше не подругу, а сестру. Нутро горіло, знаючи, що завжди є із ким відверто поговорити. Хоча інколи хлопець корив себе за те, що завжди ішов на поступку. За останній місяць це питання стояло дуже гостро і це пригнічувало його. Він почав все більше помічати, що Іра почала віддалятися, тому і погодився на цю авантюру.
Павло підійшов до дворецького, що саме відчиняв новим гостям.
– Перепрошую, а де тут туалет? – запитав він
– Будь ласка, за кутом перші двері ліворуч, – байдуже відповів чоловік
– Дякую. У такому будинку треба таблички вішати, щоб не плутатися, – спробував пожартувати хлопець, та його слова не справили враження.