Розділ 3: Останній рубіж

Час тягнувся повільно, мов густий мед. Кожен день для Елізи був як вічність без новин від Олександра.Одного ранку, коли вона вкотре перев'язувала рани молодому солдатові, до лікарні прийшла група військових. Вони шукали медсестру Елізу. Начальник групи, суворий на вигляд чоловік середніх років, передав їй лист."Це від Олександра," - сказав він. "Він просив передати це вам особисто."Еліза швидко розгорнула листа. Її руки тремтіли, а серце билося швидше, ніж будь-коли раніше. Лист був коротким, але його зміст був зрозумілий."Елізо, я на передовій. Битва стає все жорсткішою. Але я обіцяв повернутися, і я це зроблю. Залишайся сильною. З любов'ю, Олександр."Ці слова дали Елізі надію, але також змусили її серце стискатися від тривоги. Вона знала, що Олександр знаходиться в небезпеці, і що кожен день може бути останнім.Наступні тижні були важкими. Еліза продовжувала працювати, допомагаючи пораненим, але її думки були з Олександром. Вона молилася за його безпеку і чекала новин.Одного вечора, коли вона поверталася додому, вона помітила, що місто було незвично тихим. В повітрі висіла напруга, як перед бурею. Вона пройшла повз занедбані будівлі і дійшла до свого дому, де її зустріла тиша. Вона увійшла до квартири і побачила, що на столі лежить ще один лист.Цього разу лист був від начальника Олександра. У ньому говорилося, що Олександр був серйозно поранений під час бою і зараз знаходиться в польовому шпиталі неподалік від лінії фронту. Еліза знала, що повинна негайно до нього поїхати.Вона швидко зібрала свої речі і вирушила на передову, використовуючи всі можливі зв'язки, щоб потрапити до шпиталю. Її шлях був небезпечним, але вона не могла зупинитися. Її любов до Олександра була сильнішою за будь-який страх.Коли вона нарешті прибула до шпиталю, вона побачила, що ситуація була критичною. Поранені лежали повсюди, і лікарі працювали без зупину. Вона шукала Олександра серед поранених і нарешті знайшла його в одній з палат. Він лежав на ліжку, блідий і виснажений, але живий."Олександре," - прошепотіла вона, підходячи до нього.Він відкрив очі і посміхнувся, побачивши її. "Елізо... ти тут."Вона взяла його руку і відчула тепло його дотику. "Я тут. І я не покину тебе."Олександр був слабкий, але його очі сяяли від радості, бачачи Елізу. Вона залишалася поруч з ним, доглядаючи за ним і допомагаючи лікарям.Дні у шпиталі минали повільно, але з кожним днем Олександр поступово одужував. Еліза залишалася біля його ліжка, доглядаючи за ним і підтримуючи його морально. Одного вечора, коли вони сиділи разом, тримаючись за руки, Олександр тихо сказав: "Елізо, я хочу, щоб ти знала, як сильно я тебе кохаю. Ти дала мені надію і силу вижити у найтемніші часи."Еліза посміхнулася і поцілувала його в чоло. "Я теж тебе кохаю, Олександре. Ми пройшли через стільки випробувань, але наша любов залишилася незламною. Я вірю, що ми переживемо це і побудуємо наше спільне майбутнє."Війна все ще тривала, і небезпека не зникала, але вони залишалися разом, підтримуючи одне одного. Еліза продовжувала працювати в шпиталі, допомагаючи пораненим, але кожен вільний момент проводила з Олександром.Одного дня, коли Олександр вже майже одужав, його знову викликали на передову. Він неохоче погодився, знаючи, що це його обов'язок, але його серце було розірване від думки про розлуку з Елізою."Я повернуся до тебе, як завжди," - сказав він, прощаючись. "Тримайся і вір у нас."Еліза кивнула, стискаючи його руку. "Я буду чекати на тебе, Олександре. Повертайся живим."Цього разу розлука була ще важчою. Еліза продовжувала працювати в лікарні, де потік поранених не зменшувався. Кожен день був битвою за життя, і її сили були на межі. Вона молилася за Олександра, сподіваючись на його безпечне повернення.Дні переходили у тижні, а новин від Олександра не було. Еліза хвилювалася все більше, але продовжувала працювати, сподіваючись на краще. Одного вечора до лікарні прийшов начальник Олександра. Він виглядав стурбованим."Елізо," - сказав він тихо. "У мене для тебе новини."Він затримав паузу, а потім продовжив: "Олександр зник безвісти. Його загін потрапив у засідку, і ми не знаємо, де він зараз. Ми шукаємо його, але шансів мало."Еліза відчула, як земля вислизнула з-під ніг. Сльози котилися по її щоках. "Ні," - прошепотіла вона. "Це не може бути правдою. Він обіцяв повернутися."Начальник похитав головою. "Ми не втрачаємо надії, але ситуація складна. Я буду тримати тебе в курсі."Еліза залишилася наодинці з своїм болем і страхом. Вона не могла повірити, що Олександр зник. Її серце розривалося від болю, але вона відмовлялася здаватися. Вона продовжувала працювати в лікарні, допомагаючи іншим, і водночас розшукуючи будь-які звістки про Олександра. Її віра в їхнє кохання давала їй сили.