Весна вже дихає в потилицю теплими сонячними променями. Минуло три роки від початку Великої Війни. Ми досі живі, хоча й вкрай виснажені незвично довгою зимою, яка панує в наших серцях. Вона значно холодніша та жорстокіша, аніж та, що за вікном. Після кількох днів невимовної туги я вирішив гайнути в містечко, де промайнуло все моє дитинство, – Галич.
Їду трасою. Дорога спокійна, без заторів. Район і до війни не був велелюдним, а тепер – і поготів. По обидва боки мерехтить крилоський ліс. Здається, зараз на дорогу вискочить косуля чи лисиця. За кількасот метрів від околиці на очі потрапляє Старостинський замок, від якого залишились тільки руїни оборонного муру та башта.
Зупиняю авто на Галич-горі. Серце в грудях скажено калатає. Я повернувся додому. Радість, тривога, сум’яття та ностальгія – вся ця вибухова суміш почуттів змушує кров закипати в моїх жилах. Переді мною розгортається дивовижний краєвид, де кам'яні стіни замкової фортеці стоять, ніби німі свідки величного минулого Галицького князівства. Час тут зупинився. Старезні дуби та липи біля замку також пам’ятають давнину: повстання під проводом Мухи, нищівні набіги татар, панування польської шляхти та австрійських імператорів. Древня галицька душа зранена та, не зважаючи на плин віків та перипетії долі, досі жива.
Торкаюсь рукою холодної кам’яної стіни муру. Часи королів та хоробрих володарів Руси давно минули, проте слава про них залишилася нащадкам. Ще ніби вчора на цьому пагорбі стояв Володимирко Галицький – перший князь об’єднаного галицького князівства.
Зрештою мушу зізнатися самому собі, що привела мене сюди не лише туга за домом. У моєму серці палає кохання. Воно зігріває мене у найлютіші заметілі мого життя. Моє примарне божество, моя кара…
Вона з’явилася поміж дерев. Така невагома і майже прозора. Плуталася в подолі довгої сорочки. Їй холодно. Босі ноги щодуху несуть її крізь густий ліс. Від кого Вона тікає? Через що Її серце так голосно калатає в грудях? Я бачу її, проїжджаючи повз. Я бачу її ціле своє життя. Ось Вона зовсім поруч, у кількох метрах від траси, по якій я їду. Ось Вона блукає поміж руїн замку, кличучи когось. Так близько, але водночас – за тисячу років від мене. Безтілесна, та, разом з тим, живіша від мене.
Я витратив половину свого життя, аби дізнатися про Неї більше. Об’їздив усю область, перебрав старі архіви. Я віддав усього себе заради крихт інформації і врешті знайшов. Тепер я знаю Її ім’я і воно найсолодше для мене – Анастасія. Настечка, Настуся… Ти цілу вічність втікаєш від своїх кривдників. У надії кличеш того, хто пообіцяв Тобі Всесвіт і врешті зрадив. Оскаженілі бояри осквернили Твою честь, обізвали відьмою і спалили у вогні посеред міста. Якби я тільки міг врятувати Тебе, заспокоїти Твою зранену душу!
Повіяв вітер і мені на мить здалося, що я почув примарний церковний дзвін, який долинав із місця, де колись стояв собор. Марево розвіялося, ніби туман, і перед моїми очима постала церква Успіння Пресвятої Богородиці.
У храмі було порожньо. Я поставив свічку за упокій раби Божої Анастасії Чагровни, сів на край лави і поринув у молитву. Спокій і тиша навіювали дрімоту. Мої очі були заплющені, проте картини з минулого, ніби кадри кінострічки, мерехтіли переді мною. Пара закоханих гуляє у яблуневому саду… Князь простягає Насті руку, допомагаючи сісти на коня… Пишні покої і шовкові ковдри… А далі – нелюдські крики, плач і полум’я, яке звивається високо в небо.
– Дякую, тепер я вільна…
Я різко розплющив очі. Ледь помітний вихор здійнявся посеред церкви і промайнув повз мене у відчинені двері.