**Сцена 1: Відмова від світу**

*Місце: Квартира в Харкові, вечір.*  

Максим сидить на підлозі своєї однокімнатної квартири в центрі Харкова, його ноги схрещені, спина притулена до облупленої стіни, де шпалери з квітами давно пожовкли. Вікна завішені старими простирадлами, крізь щілини пробивається тьмяне світло ліхтарів, звук трамваїв гудить унизу, змішуючись із запахом чаю, що застоявся в повітрі від розлитої чашки на столі. Йому 22, але очі — старі, запалі, із темними колами, волосся скуйовджене, футболка мокра від поту, хоча в квартирі холодно. П’ять років тому він замкнув двері, кинув університет, друзів, родину, сказавши собі: "Я зрозумію світ." Усе почалося з того дня — 17 жовтня 2020 року, коли він сидів у парку, слухав шум міста й раптом відчув, що реальність — це брехня. Тоді він повернувся додому, зачинив двері й більше не вийшов.  

Квартира — його клітка й храм. На підлозі розкидані книги — "Матриця" як філософія, буддистські сутри, записи про ілюзії розуму, його нотатки, списані кривими літерами: "Усе — код," "Я — ніщо," "Реальність — тінь." Він вірив у Матрицю — світ як симуляцію, потім у буддизм — страждання як шлях, потім у соліпсизм — усе лише його думки. Але кожна теорія рвала його, голоси в голові шепотіли різні правди, його свідомість тріщала, ніби скло під ударами. Він боїться — боїться роздвоєння, шизофренії, того, що одного дня прокинеться не собою, а кимось іншим. Його руки тремтять, коли він бере олівець, пише: "Хто я?" — але папір рветься, чорнило тече, ніби кров, і він кидає його в куток, де купа сміття — порожні банки, зім’яті папірці, залишки хліба — пахне кислим і пилом.  

Світло лампи миготить, тіні на стінах ворушаться, ніби живі, їхні форми дивні — не його силует, а щось інше, з вигнутими спинами, довгими руками. Він здригається, його серце б’ється швидше, але груди стискає — він не дихає, чи дихає? "Це втома," — шепоче він, але голос тремтить, звук трамваїв за вікном стає ритмом, що гудить у його голові, ніби пульс міста. Тіні густішають, одна відривається від стіни, її очі — ями, але блищать, вона шепоче: "Ти нас кликав..." Голос низький, жіночий, ніжний, він пронизує його, тепло тече по спині, ніби чиїсь пальці гладять, Максим стогне, його подих прискорюється, але страх рве горло. "Геть," — хрипить він, але тінь наближається, її "рука" торкається його щоки, холодна, липка, але гаряча водночас, його шкіра тремтить, збудження змішується з жахом, він відштовхується, падає на спину, тінь сміється — тихо, мелодійно, ніби колискова: "Ой люлі, люлі..."  

Він хапає книгу — "Тіні", стару, яку знайшов у шафі рік тому, її палітурка пахне землею й солодким, її сторінки пожовклі, але чисті, ніби чекають. Він відкриває її, руки трусяться, і бачить — його почерк, його слова: "Усе — ілюзія," але він цього не писав, чи писав? Тіні множаться, їхні голоси шепочуть: "Ти наш," "Ти все," "Ти ніщо," — хор рве його голову, він кричить, але звук тоне в гулі міста, його очі палають, він шепоче: "Я ще я," — але сумнів душить, тіні танцюють, їхні "руки" гладять його груди, ноги, шию, ніжно, спокусливо, він стогне, його тіло тремтить, розум тріщить, квартира оживає — стіни дихають, підлога вібрує, запах кави стає густим, ніби кров, він падає на коліна, книга шепоче його думки, тіні стають реальними, його світ ламається, але він ще тримається, його голос хрипить: "Я зрозумію..."  

За вікном Харків гудить, трамваї співають колискову, квартира стає пасткою, тіні — його думками, що вирвались, вони спокушають і карають, Максим боїться, але очі горять, він шепоче: "Хто ви?" — і тіні відповідають: "Ти," — їхній шепіт рве його душу, він падає, книга тремтить у його руках, її сторінки гортаються самі, пишуться його страхи, його бажання, його правда, він кричить, але голос тоне, тіні обіймають його, їхні дотики — любов і смерть, він тремтить, його розум — поле бою, Харків дивиться крізь щілини, місто шепоче його ім’я, Максим боїться, але хоче знати, його свідомість тріщить, але тримається, тіні чекають, їхній танець — його суд.