Розділ 47. Дарина йде до Академії

Десять років по тому.

Площа Семи Вітрів зустрічала черговий рік вступних іспитів тією самою хвилюючою, дещо тривожною атмосферою, яку Ярош пам'ятав із власного, давнього досвіду, — юрби нервових підлітків, зібраних біля підніжжя Каменя Проявлення, батьки, що спостерігали здалеку зі змішаними почуттями гордості й тривоги, і сам камінь, тепер значно частіше активований завдяки роками впровадженої реформи мандрівних екзаменаторів, що виявляла обдарованих дітей по всьому королівству з такою ретельністю, якої не існувало за часів юності самого Яроша.

Серед юрби цьогорічних претендентів, вбрана в скромну, але охайну сукню, стояла шістнадцятирічна дівчина з темним волоссям і тими самими зеленими очима, які Ярош пам'ятав із портретів власної матері, — Дарина, тепер уже не маленька дівчинка з дитячими малюнками драконів, а майже доросла молода жінка, чиє обличчя виражало ту саму суміш хвилювання й рішучості, яку Ярош пам'ятав у собі самому в подібний, доленосний день своєї власної, вже далекої юності.

— Нервуєшся? — тихо запитав він, підходячи до доньки, поки решта претендентів вишиковувалась у чергу перед каменем.

— Трохи, — зізналась Дарина, хоча голос її звучав значно впевненіше за той, який Ярош пам'ятав у себе в подібний момент. — Хоча, гадаю, менше, ніж нервувався б, якби не виріс, спостерігаючи за тобою й мамою протягом усіх цих років.

Ярош, вислухавши це зізнання, відчув теплу, майже болісну гордість за доньку, яка, попри всі привілеї свого особливого становища як дитини найвідомішого мага королівства, ніколи не дозволяла собі використовувати це становище як виправдання для власної слабкості чи лінощів.

— Знаєш, — сказав він, — коли я сам стояв тут, ще зовсім юним, найбільше боявся не самого іспиту, а того, що мій дар виявиться занадто дивним, занадто непередбачуваним для звичайного, спокійного життя. Тепер розумію: саме ця "дивність" стала найбільшим благословенням мого життя.

Дарина, вислухавши цю зворушливу згадку, кивнула з тією ж серйозністю, яку демонструвала щодо кожної важливої розмови з батьком протягом усього свого дитинства.

— А якщо мій дар виявиться зовсім не схожим на твій? — обережно запитала вона. — Якщо я не успадкую Різнобарв'я?

— Тоді, — твердо відповів Ярош, — ти знайдеш свій власний, унікальний шлях, так само, як знайшла Гвендолін зі своїм даром передчуття, так само, як знайшла Тоня зі своєю спорідненістю до Землі. Важливо не те, яким саме даром ти володієш, малятко, а те, як ти вирішиш його використовувати.

Черга, що поступово рухалася до Каменя Проявлення, нарешті наблизилась до Дарини, — і Ярош, відступаючи назад, аби доньці не заважала його присутність під час цього особистого, доленосного випробування, приєднався до Мили, що чекала неподалік разом із рештою родини й друзів, зібраних для підтримки цього важливого моменту.

— Готова допомогти їй, хай яким виявиться результат? — тихо запитала Мила, стискаючи руку чоловіка з тією ж непохитною відданістю, яка супроводжувала кожен важливий момент їхнього спільного, насиченого випробуваннями життя.

— Завжди, — підтвердив Ярош, спостерігаючи, як донька, наближаючись до давнього, магічного каменя, кладе на нього долоню з тією ж рішучою, хоч і трохи тремтячою впевненістю, яку він пам'ятав у собі самому з часів власної, давно минулої юності.

Камінь, освітлений тим самим м'яким, теплим сяйвом, яке Ярош пам'ятав із власного досвіду, замерехтів, — і за кілька напружених секунд, поки вся площа затамувала подих, освітився не одним, а одразу кількома кольорами, що переливалися й перепліталися в тому самому, неповторному, дивовижному візерунку, який Ярош бачив лише раз, торкаючись цього самого каменя власною долонею багато років тому.

Юрба, побачивши це рідкісне, вражаюче видовище, вибухнула тим самим приголомшеним, захопленим гомоном, яким колись зустріли й перший прояв дару самого Яроша, — гомоном, що швидко переріс у щирі, теплі оплески, коли присутні усвідомили: перед ними стояла нова носійка того самого рідкісного, могутнього Різнобарв'я, яке протягом двадцяти трьох років вважалося майже забороненою, майже прокляттям спорідненістю.

Ярош, спостерігаючи за цим неймовірним, приголомшливим одкровенням, відчув, як сльози, які він більше не намагався стримувати, зволожують очі, — сльози батьківської гордості, змішаної з дивним, майже містичним відчуттям завершеного, повного кола: спадок його матері, спадок, за який заплачено такою дорогою ціною тридцять чотири роки тому, тепер передавався далі, до нового покоління, готового нести цей дар з тією ж мудрістю й відповідальністю, яку сам Ярош навчився плекати протягом усього свого насиченого небезпеками життя.

Дарина, обертаючись до батьків з виразом приголомшеного, ще не до кінця усвідомленого захоплення, побігла назустріч їм тим самим невимушеним, хоч уже й дорослішим ентузіазмом, який Ярош пам'ятав у ній з наймолодшого дитинства.

— Тату! Мамо! Ви бачили? — вигукнула вона, обіймаючи обох батьків одночасно з тією ж відчайдушною радістю, яку демонструвала протягом кожного важливого моменту свого життя. — Різнобарв'я! Справжнє Різнобарв'я, як у тебе, тату!

Ярош, обіймаючи доньку з тією ж глибокою, невимовною любов'ю, яка супроводжувала кожен важливий момент її дорослішання, відчув, як усвідомлення повного кола його власного, довгого, насиченого випробуваннями шляху нарешті вкорінюється в ньому з тією самою непохитною ясністю, яка супроводжувала кожен важливий поворот цього довгого життя.