Розділ 45. Прощання з Ашвортом

Термінове повідомлення від тюремного лікаря Академії прийшло рано-вранці, менш ніж за тиждень після завершення офіційного суду над Гарном, — повідомлення, що змусило серце Яроша стиснутися новою, несподіваною тривогою, геть відмінною за характером від будь-якої попередньої небезпеки цієї виснажливої кризи.

"Магістре Ковальчук, — писав лікар своїм стислим, професійним почерком, — вважаю за необхідне повідомити вас особисто: стан здоров'я Северина Ашворта суттєво погіршився за останні дні. Роки ув'язнення, попри всі наші зусилля забезпечити гідні умови, зрештою позначилися на його виснаженому організмі. Лікарі вважають, що йому лишилося небагато часу. Він особисто просив про можливість попрощатися з вами, якщо ви знайдете час для цього візиту."

Ярош, дочитавши це тривожне повідомлення, відчув, як складна суміш емоцій — сум, вдячність, гіркувате усвідомлення плинності часу — заповнює груди, емоцій, які він, попри всю свою мудрість, здобуту протягом років боротьби проти цієї самої людини, ніколи не очікував відчути з приводу наближення смерті свого колишнього найлютішого ворога.

* * *

В'язнична камера-кабінет Ашворта, куди Ярош поспішив тим самим ранком, зустріла його видовищем, яке змусило серце стиснутися новим, гострим болем, — колишній архімагістр, чия колись горда, зловісна постава тепер здавалась крихкою тінню самої себе, лежав у ліжку, поставленому спеціально для цього останнього, важкого періоду його довгого, суперечливого життя, обличчя його, порізане глибокими зморшками прожитих років і випробувань, виражало ту саму спокійну, вистраждану мудрість, яку Ярош спостерігав протягом останніх п'яти років їхнього непростого знайомства.

— Магістре Ковальчук, — прошепотів Ашворт, голос його прозвучав значно слабкіше за той, який Ярош пам'ятав із їхньої останньої розмови, — дякую, що прийшли так швидко.

— Звісно, прийшов, — тихо відповів Ярош, сідаючи на стілець біля ліжка з тією ж обережною турботою, яку виявляв би щодо будь-кого з найдорожчих йому людей. — Як ви почуваєтесь?

— Виснаженим, — з кволою, хоч і впізнаваною іронією відповів Ашворт. — Тридцять чотири роки боротьби, одинадцять років ув'язнення, — тіло, зрештою, теж має свої межі, юначе, хай яким могутнім був колись мій дар.

Ярош, слухаючи це визнання, відчув, як гіркий смуток заповнює груди, — смуток людини, що усвідомлює: незалежно від усіх минулих конфліктів, незалежно від глибини заподіяної шкоди, певний зв'язок, вибудований крізь роки складної, суперечливої взаємодії, лишається значущим до самого кінця.

— Хотів попрощатися особисто, — продовжив Ашворт, — і подякувати за другий шанс, який ви подарували мені одинадцять років тому. Ці роки, попри ув'язнення, стали найважливішими роками мого життя, — не завдяки досягненням чи визнанню, а завдяки можливості нарешті зрозуміти, чого мені бракувало протягом усіх попередніх десятиліть сліпої, руйнівної амбіції.

— Чого саме? — тихо запитав Ярош, відчуваючи, як важливість цього останнього, можливо останнього одкровення вимагає повної, зосередженої уваги.

Ашворт довго мовчав, обмірковуючи почуте з притаманною йому старечою розважливістю, перш ніж відповісти.

— Зв'язку, — сказав він нарешті. — Справжнього, глибокого зв'язку з іншими людьми, не заснованого на владі чи контролі, а на щирій, взаємній турботі. Ваша мати, магістре Ковальчук, мала цей зв'язок природно, — з вами, з друзями, навіть з незнайомцями, яких зустрічала на своєму шляху. Я ж провів десятиліття, намагаючись компенсувати відсутність цього зв'язку через знання, через владу, через контроль над силами, недосяжними звичайним людям. І лише тут, у цій камері, позбавлений будь-якої зовнішньої влади, я нарешті зрозумів: справжнє багатство життя вимірюється не досягненнями, а людьми, які поруч із нами в найважчі й найважливіші моменти.

Ярош, слухаючи це глибоке, щире зізнання, відчув, як очі йому зволожуються від хвилювання, яке рідко дозволяв собі показувати відкрито.

— Дякую, що поділились цим зі мною, — сказав він тихо. — Ваші слова, ваша мудрість, здобута такою важкою ціною, значно допомогли мені протягом цієї останньої кризи — у розумінні того, як зрозуміти й, зрештою, допомогти навіть найзапеклішим супротивникам, таким, як Йоланта чи навіть генерал Стрен.

Ашворт, вислухавши це визнання, дозволив собі кволу, але щиру усмішку, усмішку людини, що знаходить справжнє, глибоке задоволення в усвідомленні того, що її власний, важкий досвід допоміг комусь іншому уникнути подібних, руйнівних помилок.

— Тоді, гадаю, — сказав він, — моє життя, хай яким помилковим виявився значний його шлях, зрештою прислужилося доброму, гідному результату. Це, юначе, значно більше, ніж я міг сподіватися ще одинадцять років тому.

* * *

Мила, попереджена терміновим посланням, прибула до в'язничної кімнати за кілька хвилин, приєднавшись до Яроша біля ліжка вмираючого колишнього ворога, — і Ашворт, побачивши її, дозволив собі ще одну кволу, але щиру усмішку.

— Пані Ковальчук, — прошепотів він, — радий бачити вас в останні хвилини мого життя. Пам'ятаю нашу першу зустріч, коли ви обидва були значно молодшими, значно менш досвідченими в мистецтві протистояння подібним, як я, амбітним лиходіям.

— Пам'ятаю теж, — тихо відповіла Мила, сідаючи поруч із Ярошем. — Дякую за все, чого ви навчили нас за ці роки, навіть попри те, чим розпочалося наше знайомство.