Розділ 34. Перша битва

Йоланта, нарешті з'явившись особисто з-за завіси прихованих тіней лабораторії, виявилась жінкою вражаючого, хоч і зів'ялого віку, — обличчя її, колись, вочевидь, вродливе, тепер несло на собі глибокі сліди двадцятитрирічної гіркоти, а очі, темні й пронизливі, палали тим самим фанатичним вогнем, який Ярош пам'ятав у найнебезпечніші моменти свого протистояння з Ашвортом.

— Йоланто, — сказав Ярош, намагаючись утримати голос рівним, попри всю бурю емоцій, що вирувала всередині нього, — розумію твій біль. Справді розумію. Але шлях, який ти обрала, — шкода, завдана невинним людям, союз із тими, хто прагне війни між нашими королівствами, — це не той шлях, яким твоя жага справедливості мала б повести тебе.

— Справедливості? — гірко розсміялась Йоланта. — Справедливість давно втратила для мене будь-яке значення, синку Мар'яни. Залишилась лише потреба довести — собі, усьому світові — що я варта чогось більшого за забуття, на яке мене прирекли тридцять чотири роки тому.

Вона здійняла руки в тому самому складному, ретельно завченому жесті, який Ярош пам'ятав із їхньої першої, короткої сутички в Ремвілі, — і повітря навколо неї замерехтіло тим самим тривожним, багряним світлом, яке безпомилково підказувало наближення потужного, небезпечного плетива.

— Обережно! — крикнув Кассіан, кидаючись наперед, аби прикрити Яроша й Милу від першого спалаху ворожої магії.

Битва, що спалахнула миттєво, розгорталася з тією самою хаотичною, небезпечною інтенсивністю, яку Ярош пам'ятав із найважчих сутичок свого насиченого небезпеками життя, — Йоланта, попри роки самотнього, ізольованого дослідження, продемонструвала владіння силою, що вражала своєю витонченістю й нищівною потужністю.

Ярош, ухиляючись від чергового спалаху ворожого плетива, спробував триматися оборонної стратегії, пам'ятаючи обіцянку, дану Милі напередодні, — не дозволити люті чи бажанню помсти затьмарити ясність судження навіть перед лицем такої прямої, персональної загрози.

— Йоланто, прошу, зупинись! — крикнув він, паралельно відбиваючи чергову атаку контрольованим бар'єром Землі. — Це не поверне тобі втрачені роки! Це лише поглибить трагедію, розпочату тридцять чотири роки тому!

Йоланта, вислухавши цей заклик, на мить завагалась, — і в цій короткій паузі Ярош побачив щось, що могло бути проблиском давньої, забутої людяності, похованої під двадцятьма трьома роками накопиченої гіркоти.

Але мить вагання минула швидко, поступившись місцем новій, ще потужнішій хвилі атаки, — Йоланта, здійнявши руки в масштабнішому, значно небезпечнішому жесті, спрямувала свою силу не проти самого Яроша, а проти центральної конструкції лабораторії, — конструкції, яка, судячи з наростаючого, тривожного мерехтіння, готувалась до якогось катастрофічного, остаточного вивільнення накопиченої енергії.

— Якщо я не можу мати визнання, — крикнула вона, голос її тремтів від суміші відчаю й фанатичної рішучості, — тоді хай принаймні світ дізнається, на що я здатна!

Центральна конструкція, підживлена раптовим напливом енергії Йоланти, спалахнула новим, значно яскравішим світлом, — і Ярош, відчуваючи знайоме тремтіння тканини причини й наслідку, зрозумів із жахливою ясністю: якщо цей пристрій завершить свою активацію, наслідки можуть виявитися катастрофічними не лише для острова, а й для значно ширшої території навколо.

— Треба зупинити пристрій! — крикнув він Кассіану й Милі, кидаючись до центральної конструкції з тією самою відчайдушною рішучістю, яка супроводжувала кожне подібне критичне випробування його насиченого небезпеками життя.

Мила, зреагувавши блискавично, здійняла потужний вихор повітря, спрямований проти самої Йоланти, аби відволікти її увагу від довершення активації пристрою, тоді як Кассіан, використовуючи роки практики прихованого бою, спробував прорватися крізь захисне плетиво, що оточувало центральну конструкцію.

Ярош, наближаючись до пристрою, відчув, як знайома, хоч і завжди небезпечна здатність відчувати тканину чужої магії активується з тією ж інтуїтивною ясністю, яку демонстрував протягом кожного подібного критичного втручання, — і, зосереджуючись на самому осерді активованого плетива, спробував знайти те саме слабке місце, яке колись дозволило йому перенаправити руйнівну енергію вузла Ашворта в підземеллі Академії багато років тому.

— Йоланто, ще не пізно зупинитися! — крикнув він, паралельно борючись із наростаючим опором чужого, ворожого плетива. — Твоя мати... моя мати... вона захищала тебе не тому, що прагнула бачити тебе такою, якою ти стала! Вона бачила в тобі талант, гідний кращої, значно шляхетнішої долі!

Йоланта, почувши це, здригнулась, — і в цій короткій миті вагання, Ярош, відчуваючи, як опір активованого плетива на мить слабшає, зібрав усю свою волю для вирішального, ризикованого маневру.

Не руйнувати, — подумав він, згадуючи давній урок, здобутий у найважчій битві свого життя, — а перенаправити. Перетворити руйнівну енергію на щось інше, щось, здатне зцілити, а не знищити.

Зібравши всі п'ять кольорів свого дару в єдиному, ретельно контрольованому зусиллі, Ярош спрямував власну силу не проти пристрою, а всередину нього, шукаючи те саме слабке місце, яке дозволило б перекрутити призначення накопиченої енергії, замість того щоб просто спробувати її знищити.

Цей маневр, вимогливіший за будь-яке попереднє подібне втручання його насиченого небезпеками життя, коштував Ярошеві виснаження, близького до межі власних можливостей, — але, зрештою, спрацював: центральна конструкція, замість очікуваного, катастрофічного вибуху, почала повільно, контрольовано розсіювати накопичену енергію, тьмяніючи з кожною секундою, поки багряне світло остаточно не згасло, залишивши по собі лише тонкий, майже невидимий серпанок магічного диму.