Розділ 14. Тінь минулого при дворі

Повернення до відведеної резиденції того вечора супроводжувалося важким, напруженим мовчанням, — Ярош, переказуючи Кассіану й Гортензію повний перебіг переговорів, включно з несподіваною появою Аделіни Веллінгер, відчував, як утома цього довгого, психологічно виснажливого дня нарешті наздоганяє його, важкою хвилею накочуючи на плечі.

— Аделіна тут, при дворі Кроу, — задумливо повторив Кассіан, зважуючи почуте з тією ж аналітичною ретельністю, яку виробив за роки прихованого життя. — Це багато що пояснює. Її давня переписка з архімагістром, згадана в листах, знайдених в архіві Веллінгер, тепер набуває нового, значно тривожнішого сенсу — вона не просто постачала інформацію здалеку, а стала повноцінною радницею, можливо, навіть впливаючи на стратегічні рішення самого Кроу.

— Питання в тому, — додав Гортензій, — наскільки глибоко ця впливовість сягає. Чи є Аделіна лише консультанткою з другорядних питань, чи, можливо, саме вона підштовхує архімагістра до дедалі агресивніших рішень, використовуючи його амбіції заради власної, давньої жаги реваншу проти нашого королівства.

Ярош, обмірковуючи цю тривожну можливість, відчув, як складність ситуації набуває нового, ще заплутанішого виміру, — не просто протистояння з чужою державою, а прихована боротьба впливів усередині самого північного двору, де межі між шляхетними намірами й небезпечними амбіціями ставали дедалі розмитішими.

— Треба дізнатися більше про справжній розподіл влади тут, — сказав він. — Якщо Аделіна справді має значний вплив на рішення Кроу, наша дипломатична стратегія повинна враховувати й її особисту, давню ворожість до нашого королівства.

* * *

Пізно вночі, коли решта делегації нарешті вклалася відпочивати, готуючись до вирішального завтрашнього ранку, Ярош, не в змозі заснути через нервове напруження минулого дня, стояв біля вікна своєї кімнати, дивлячись на засніжені дахи Північної Гавані, освітлені блідим сяйвом північного місяця.

Раптом тихий, ледь чутний стукіт у вікно привернув його увагу, — стукіт, надто обережний, надто навмисний, щоб бути випадковим наслідком нічного вітру.

Ярош, насторожено наближаючись до вікна, побачив крізь скло невиразну постать, що ховалася в тіні сусіднього будинку, — постать, вбрана в темний, безформний плащ, що приховував будь-які розпізнавальні риси.

Обережно прочинивши вікно, тримаючи напоготові власний дар на випадок пастки, Ярош тихо запитав:

— Хто ви? Що вам потрібно?

Постать, підступаючи ближче, відкинула каптур, являючи обличчя молодої жінки, якої Ярош не впізнав, — обличчя, позначене втомою й тривогою, очі, що озиралися навсібіч з тим самим панічним острахом, який Ярош бачив у Дезрика багато років тому, під час їхньої першої зустрічі в примусовому полоні Ордену Попелу.

— Мене звати Астрід, — прошепотіла жінка, голос її тремтів від страху й холоду одночасно. — Мій чоловік — один із тих, кого утримують у лабораторії архімагістра. Почула, що прибула делегація з півдня, готова протистояти цій програмі, — і зважилась на відчайдушний крок, аби розповісти вам те, чого офіційні переговори ніколи не розкриють.

Ярош, відчуваючи, як серце калатає від суміші тривоги й гострого, раптового зацікавлення, жестом запросив жінку увійти, обережно допомагаючи їй перелізти через підвіконня до теплого, безпечного простору кімнати.

— Розкажіть мені все, — сказав він тихо, коли вона нарешті опинилась усередині, тремтячи від холоду й пережитого напруження. — Кожну деталь.

Астрід, приймаючи запропоновану ковдру з тремтячою вдячністю, почала розповідь, яка змусила кров Яроша похолонути, — розповідь про справжній масштаб програми Кроу, значно масштабніший за все, що офіційні переговори наважилися розкрити.

— Пристрій, який ви бачили на Скелях Ворона, — це лише прототип, — сказала вона. — Головна лабораторія розташована значно глибше, під самим королівським палацом, де архімагістр тримає найважливіших полонених, включно з моїм чоловіком, змушуючи їх ділитися спогадами про давні дослідження Ашворта, здобуті багато років тому, коли деякі з них ще самі належали до Ордену Попелу, втікши до Ґрімвальду після падіння мережі одинадцять років тому.

Ярош, слухаючи це одкровення, відчув, як картина загрози розгортається перед ним у своїй повній, значно тривожнішій величі, — не просто новий, ізольований ворог, а прихована мережа, що поєднувала рештки давнього Ордену з новими, ще небезпечнішими амбіціями північного королівства.

— Скільки полонених утримують? — запитав він.

— Щонайменше двадцять, — відповіла Астрід. — Можливо, більше. І, магістре Ковальчук, — вона на мить замовкла, набираючись рішучості для найважчої частини свого зізнання, — я чула, як охоронці розмовляли про плани на завтра. Якщо переговори провалляться, архімагістр планує продемонструвати силу пристрою прямо тут, у Північній Гавані, як доказ серйозності своїх намірів. Демонстрацію, спрямовану, боюся, безпосередньо на вашу делегацію.

Ярош, почувши це попередження, відчув, як холодна рішучість остаточно витісняє з його серця будь-які залишки дипломатичної обережності.

— Дякую за вашу відвагу, Астрід, — сказав він щиро. — Обіцяю: якщо є хоч найменший спосіб урятувати вашого чоловіка й решту полонених, ми зробимо все можливе.

Астрід, вислухавши цю обіцянку, кивнула з обережною, вистражданою надією, — і, попрощавшись так само тихо, як і прийшла, зникла в нічній темряві Північної Гавані, лишаючи Яроша наодинці з новим, значно тривожнішим тягарем щойно здобутого знання.