Розділ 7. Кордон Королівства Ґрімвальд

Опівнічне море зустріло невеликий рибальський човен Гната холодним, пронизливим вітром і хвилями, значно вищими за ті, до яких звик Ярош під час своїх нечисленних подорожей рідним, набагато спокійнішим портом Кресвальда, — Скельна Гавань, розташована на самому краю королівства, межувала з водами, чия дикість, здавалося, відображала суворість самого прикордоння.

— Тримайтеся міцніше, — прогарчав Гнат, орудуючи веслами з тією впевненою вправністю, яку могли дарувати лише десятиліття досвіду, — течії тут посилюються, щойно наближаєшся до Скель Ворона. Далі я не зможу підвести човен, панове, — доведеться покладатися на власні сили.

Кассіан, вдивляючись у темряву попереду, де смутні обриси високих, зубчастих скель поступово вимальовувались проти зоряного неба, кивнув на підтвердження.

— Зупиніться тут, — сказав він. — Достатньо близько для стрибка, достатньо далеко, щоб човен лишався в безпеці від найгірших течій.

Ярош, зосереджуючись на знайомому, хоч і завжди виснажливому відчутті стрибка крізь тканину простору, обережно оцінив відстань до найближчої точки скель, яку міг розгледіти в темряві, — точки, яка, він сподівався, виявиться достатньо стабільною платформою для приземлення після ризикованого перенесення через відкриту воду.

— Тримайтеся за мене, — сказав він Кассіану й Леонтію, простягаючи руки. — Спробуємо всі троє одразу, хоча, попереджаю, цей стрибок виявиться складнішим за будь-який з тих, що я здійснював над твердою землею.

Обидва друзі, довіряючи йому беззастережно, стиснули простягнуті руки, і Ярош, зібравши всю свою волю, зробив те, чого ще ніколи не наважувався пробувати, — стрибок над бурхливою, непередбачуваною поверхнею відкритого моря, крізь тканину простору, розтягнуту й перекручену близькістю магічно насиченої, ще не до кінця зрозумілої зони, куди вони прямували.

Приземлення виявилося болючим — ноги торкнулися мокрого, слизького каменя з такою силою, що всі троє мало не втратили рівновагу, хапаючись один за одного серед темряви й солоних бризок хвиль, що розбивалися об скелі внизу.

— Всі цілі? — прошепотів Ярош, важко дихаючи від виснаження щойно здійсненого маневру.

— Цілі, — підтвердив Леонтій, обережно випрямляючись і оглядаючи навколишні скелі з тією ж професійною пильністю, яку демонстрував на кожному подібному завданні. — Хоча, зізнаюся, це був найризикованіший спосіб пересування, який мені доводилося пережити за всі роки нашої дружби.

Кассіан, тим часом, уже рухався вперед, тримаючись у тіні найвищих скельних виступів, — і за кілька хвилин обережного, безшумного просування він раптом зупинився, піднявши руку в застережливому жесті.

— Там, — прошепотів він, вказуючи вперед.

Ярош, наблизившись обережно, побачив те, що змусило серце калатати швидше: у невеликій, прихованій від стороннього ока западині серед скель мерехтіло тьмяне, штучне світло, — світло, що йшло з-під землі, крізь ледь помітну щілину, замасковану нагромадженням каміння.

— Прихований вхід, — тихо сказав Кассіан, обличчя його виражало ту саму зосереджену рішучість, яку Ярош пам'ятав з незліченних попередніх розвідувальних операцій. — Хтось доклав значних зусиль, щоб приховати це місце навіть від найдосвідченіших місцевих мешканців.

Вони обережно наблизилися до джерела світла, кожен крок вивірений, кожен рух — безшумний, наче троє тіней, що зливалися з навколишньою темрявою, — і, зазирнувши крізь щілину, побачили те, що підтвердило найгірші побоювання, породжені останніми днями тривожних новин.

Унизу, у просторій печері, освітленій десятками магічних вогників, кипіла робота — люди у темних, незнайомих мундирах пересували ящики, позначені символами, яких Ярош ніколи раніше не бачив, тоді як в центрі приміщення, на спеціально збудованому підвищенні, виднілася конструкція, схожа на величезний, складний механізм, оточений рунічними візерунками, що мерехтіли тим самим тривожним, багряним світлом, яке Ярош пам'ятав із найнебезпечніших моментів свого минулого протистояння з Ашвортом.

— Що це за пристрій? — прошепотів Леонтій, вдивляючись у незрозумілу конструкцію з тим самим зачудуванням, яке відчував і сам Ярош.

Ярош, придивляючись уважніше, відчув, як знайоме тремтіння тканини причини й наслідку пробігло тілом, — тремтіння, яке безпомилково підказувало: цей пристрій, хай яким незвичним він здавався на вигляд, безпосередньо взаємодіяв із тією самою тканиною часу, яку сам Ярош навчився відчувати й контролювати за роки власного навчання.

— Не знаю точно, — прошепотів він у відповідь, — але відчуваю: це якимось чином пов'язано з Духом і Часом. Можливо, спроба відтворити щось на кшталт вузлів мережі Ашворта, тільки в набагато масштабнішому, ретельніше сконструйованому вигляді.

Раптом голоси внизу привернули увагу трьох спостерігачів — з протилежного боку печери з'явилася постать, вбрана в довгу, темну мантію, оздоблену срібними візерунками, що виблискували в мерехтливому світлі магічних вогників, — чоловік середнього віку, з коротко стриженим сивуватим волоссям і обличчям, порізаним глибокими зморшками, властивими радше вченому-дослідникові, ніж войовничому полководцю.

— Це, певно, і є він, — прошепотів Кассіан, обличчя його напружилося тим самим виразом, яким він завжди зустрічав підтвердження давніх, тривожних підозр. — Архімагістр Торвальд Кроу.

Кроу, наближаючись до центрального пристрою, заговорив голосом, що ясно долинав крізь щілину завдяки дивній акустиці підземної печери, — голосом, у якому бриніла та сама холодна, розважлива впевненість, яку Ярош пам'ятав із найнебезпечніших промов самого Ашворта.