Розділ 4. Слід Ордену за кордоном

В'язниця Академії, спеціально зміцнена одинадцять років тому для утримання найнебезпечнішого мага королівства, розташовувалась у найглибших, найдавніших підземеллях, значно нижче за те місце, де колись знешкоджували вузол мережі Ашворта, — приміщення, побудоване з урахуванням кожної можливої спроби втечі, кожної магічної хитрості, яку міг би вигадати розум, здатний переписувати саму тканину причини й наслідку.

Ярош, спускаючись цими сходами вкупі з Дорн, відчув, як знайоме тремтіння тканини попереджувально пробігло тілом, — не небезпека, а щось інше, важче: тягар давньої, незцілимої історії, яка чекала на нього внизу.

— Давно тут не була, — тихо зізналась Дорн, коли вони наблизилися до останніх, найважчих дверей, охоронюваних двома вартовими, чиї обличчя виражали ту саму пильну зосередженість, яка була необхідною умовою служби на цій посаді. — Востаннє, здається, коли обговорювали умови його дозволеної дослідницької роботи, три роки тому.

— Як він змінився? — запитав Ярош, відчуваючи дивне хвилювання перед зустріччю з людиною, яка колись мало не знищила все, за що він боровся.

— Постарів, — коротко відповіла Дорн. — Утомився. Але розум лишається таким же гострим, як завжди, — можливо, навіть гострішим, зважаючи на роки вимушеного споглядання без жодних зовнішніх відволікань.

Двері відчинилися, впускаючи їх до просторої, хоча й позбавленої вікон камери, обладнаної радше як скромний кабінет дослідника, ніж традиційна в'язнична комора, — стіл, завалений паперами й старовинними манускриптами, кілька полиць з ретельно систематизованими нотатками, і, за цим столом, чоловік, чиє посивіле, порізане глибокими зморшками обличчя лише віддалено нагадувало того гордовитого, зловісного мага, якого Ярош пам'ятав із дня їхньої останньої, вирішальної сутички.

Северин Ашворт підвів погляд від роботи, і в очах його, попри роки ув'язнення, промайнуло щось на кшталт іронічного впізнавання.

— Магістре Ковальчук, — сказав він, голос його прозвучав хрипкіше, ніж пам'ятав Ярош, але зберіг ту саму дивну, вивірену інтонацію людини, яка навіть у поразці не втратила почуття власної інтелектуальної гідності. — Ректорко Дорн. Яка несподівана честь — подвійний візит, та ще й такий терміновий, судячи з виразів ваших облич. Що змусило вас спуститися до мого скромного прихистку так поспішно?

— У нас з'явилася проблема, яка потребує твоєї експертизи, — прямо сказала Дорн, сідаючи на єдиний вільний стілець навпроти столу, тоді як Ярош лишився стояти, тримаючи насторожену дистанцію.

Ашворт, вислухавши це, відклав перо з тією ж методичною ретельністю, з якою виконував кожен свій рух, і склав руки перед собою, чекаючи на продовження.

— Ваша проблема мене заінтригувала, — сказав він. — Розповідайте.

Ярош, зваживши, наскільки детально варто розкривати ситуацію перед людиною, чия вірність завжди лишалась предметом справедливих сумнівів, вирішив розповісти основне, без зайвих подробиць про особисту тривогу за родину.

— Королівство Ґрімвальд, — сказав він. — Схоже, вони зацікавилися твоєю колишньою теорією, збирають рештки твоєї мережі, розшукують будь-яку інформацію про природу Духу й Часу. Керує програмою чоловік на ім'я Торвальд Кроу, архімагістр при північному дворі.

При згадці цього імені щось промайнуло в обличчі Ашворта — швидкоплинна тінь, яку Ярош, попри роки практики розпізнавання людських емоцій, не зумів одразу ідентифікувати: чи то подив, чи то, можливо, щось значно тривожніше.

— Кроу, — повторив Ашворт тихо, наче смакуючи це ім'я на смак, перевіряючи, чи не приховує воно якогось прихованого сенсу. — Не знайоме мені особисто, зізнаюся. Але, — він на мить замовк, обмірковуючи щось, — Ґрімвальд не є для мене цілковитою загадкою.

— Продовжуй, — коротко наказала Дорн.

— Двадцять із гаком років тому, ще до Інциденту, — почав Ашворт, голос його набув тієї повільної, розважливої інтонації, яку Ярош пам'ятав із найнебезпечніших моментів їхнього минулого протистояння, — я підтримував переписку з кількома дослідниками з північних королівств, зацікавленими в теоретичних аспектах магії часу. Наукова спільнота тоді була значно менш ізольованою, ніж стала пізніше, після заборони, накладеної на подібні дослідження в нашому власному королівстві. Один із моїх кореспондентів, якщо пам'ять не зраджує мене, підписувався ім'ям, що починалося на "К" — але минуло надто багато років, щоб я міг з певністю стверджувати, чи це була та сама людина.

— Що ти йому розповідав? — прямо запитав Ярош, відчуваючи, як давнє занепокоєння повертається з новою силою.

— Небагато, зізнаюся, — відповів Ашворт із втомленою, майже щирою чесністю переможеного, яка, Ярош пам'ятав це, з'явилася в ньому лише після остаточної поразки одинадцять років тому. — Ділився здебільшого теоретичними міркуваннями, загальними принципами, без конкретних деталей моїх власних експериментальних досягнень. У ті роки я ще був занадто обережний, занадто одержимий власною винятковістю, щоб ділитися справжніми секретами навіть із тими, кого вважав інтелектуально гідними співрозмовниками.

— Але якщо цей кореспондент і є тим самим Кроу, — сказала Дорн, — то навіть загальні принципи, підкріплені десятиліттями власних досліджень, могли дати йому достатню основу для небезпечного прогресу.

Ашворт кивнув, обличчя його виражало ту саму задумливу серйозність дослідника, що усвідомлює масштаб наслідків власних давніх, необережних рішень.