Тінь Розалінди

Одного разу шестикласники Ганна, Тарас і Андрійко посперечалися з десятикласниками зі своєї школи, що проведуть цілу ніч в лісовій печері. Та лісова печера була сповнена містичних загадок. Казали, ніби там живе дух молодої відьми Розалінди, що померла триста років тому. І кожного, хто потрапляє в печеру пізно вночі, вона забирає в свій потойбічний світ. Але Ганна, Тарас і Андрійко не боялися страшних розповідей про ту печеру і вважали, що це повнісінька маячня. Вони зібрали намети, ліхтарики, запаслися їжею, сіли на велосипеди й поїхали у саму хащу лісу. Вдень діти весело проводили час, проте коли настала ніч, в лісі стало доволі моторошно. Тарас і Андрійко розпалили багаття. Нічні тіні затанцювали на стінах печери. 

Раптом діти почули як, скаче кінь. Тарас і Андрійко ледь не закричали від страху, а Ганна пройшла вглиб печери. Дівчинка побачила, що всередині печери з'явилася тінь. Тінь росла й перетворилася на жіночій силует. Тінь промовила:

—  Артуре, я тут і чекаю на тебе.

Несподівано в кущах щось заворохнулось. З заростей визирнув кінь, на якому скакав лицар в залізних обладунках.

—  Розаліндо, кохана моя. Я бачу лише твою тінь.

—  Так, Артуре. Від мене залишилася лише тінь, бо на мою душу накладене страшне прокляття. Лише ти можеш зняти його через стільки років.

  Лицар Артур підійшов до тіні і, намагаючись доторкнутись до неї, прошепотів:

— Хай моя любов зцілить твою душу.

Хоч би цілий світ відав, але врятувати тебе мушу.

І тільки промовив він ті слова, як тінь зникла, замість неї з печери вийшла дівчина в старовинному сріблястому платті і з зіркою на лобі. То була сама відьма Розалінда, яка в ніч повного місяця нарешті зустріла через триста років свого лицаря, якого любила всім серцем. Своєю любов'ю до неї він зміг зняти з її душі трьохсотрічне прокляття і вона стала нарешті вільною. Лицар посадив Розалінду на коня і вони, навіть не помічаючи дітей, які ледь не втратили свідомість від побаченого, поскакали в свій світ. А Тарас і Андрійко перехрестилися і хотіли було тікати, як Ганна зупинила їх і сказала:

— Вони нам нічого не зроблять. Ці привиди зовсім не злі.

— Так, але невже нам це все не примарилося ? — сказав Тарас.

Раптом філін тричі прокричав уху-уху-уху.  Андрійко затремтів, але нічого не відповів. Діти підійшли до багаття. Нічна прохолода спустилася і огорнула їх. Ніхто з дітей не хотів визнавати, що бачив привидів. До того ж  Тарас, Андрійко і Ганна навіть не зняли їх на телефон і нічого вже не зможуть довести тим, з ким вони посперечалися. Насилу дочекались вони ранку й кинулися додому. З того часу діти обходили десятою дорогою усе містичне, бо так і не змогли і за все життя пояснити те, що бачили біля лісової печери.