Розділ 12: Відстрочка на прощення

Король змусив себе всміхнутися. Показово, надто неприродно, видавлюючи із себе люб'язність та щиру зацікавленість у розмові. Герцог відповів усмішкою, підкликаючи слугу, і продовжив. Келих наповнився по вінця, і він осушив його до дна.

До столу присунули скляну тацю з тартами. Ніжно-лимонний крем, акуратні завитки збитих вершків та струни карамелі. Аромат кислих фруктів наповнив Головну Залу, і гості оточили тацю, нахиляючись до неї своїми орлиними дзьобами. Їхні масні руки потягнулися, немов змії до теплого тіла здобичі, і кожен намагався вхопити найсоковитіший шматок.

Король ненавидів цитрусові. Ненавидів необхідність усміхатися й відповідати величезному кнуру, що сидів ліворуч, чи нарочито зображати сміх від кожного жарту вискочки, що сиділа праворуч.

Але від боязких кроків за спиною він нарешті всміхнувся по-справжньому. Серед загальних веселощів і дзвону келихів, ніби миша, що пробігає по кухонному начинню, почувся брязкіт обладунків. А за ним  був ледь помітний шепіт біля царського вуха, про щось важливе, що вимагало особистої присутності.

Гості одразу ж забули про їжу, адже правитель не спромігся озирнутися назад. Усі присутні відчули однакову суміш паніки та власної нікчемності.

Хтось завмер із виделкою в повітрі, хтось розтягнув усмішку і широко розплющив очі. І лише один-два особливо недолугих гості продовжували жувати, немов нічого не сталося.

За кілька хвилин Король уже минув коридори палацу. Тьмяні смолоскипи на стінах більше не відкидали свої тіні на камінь і обличчя тих, хто проходив повз, бо цей шлях був дорогою до кузні.

Десь удалині правитель залишив суперечки про торгові контракти й податки, вереск дівчат, хлюпання вина в келихах і гуркіт музики. Усе змінилося іскрами й запахом паленого заліза.

— Усе готово?

— Так, сіре.

Хардан був у сажі з ніг до голови. Його руки, могутні, як лещата горна, були вкриті старими опіками та шрамами. Він наблизився до стійки і невпевнено зірвав з неї важке полотно.

Під ним відкрилася сталь, відполірована до синяви, з гравіюванням у вигляді звивистих спіралей. Суцільний злиток, з єдиним вузьким прорізом для очей.

Король зціпив щелепи, щоб придушити в собі почуття і зберегти звично жорсткий вигляд. Потім перевів погляд навпроти, до ложа горна, під яким горіло вугілля.

— Усе в точності? Нічого не пропустив?

— На жаль, сіре, текст латиною, а я…

Король не дослухав, підходячи до столу і розгортаючи краї креслення. Це креслення не було схожим на інші. На ньому, ледь помітно й розмито від часу виднілися тисячі зчеплених металевих кілець. Ці кільця не просто перепліталися. Вони рухалися, немов зміїна луска, а у місцях їх стиків були шипи, звернені до тіла власника.

— Lorica haec magiam devorat, quasi dentes, — нарешті вимовив Король, перебираючи пальцями підпис. — Et etiam flamma fiet ferrum frigidum... Et lapsi inter laminas susurrabunt.

— Що, перепрошую?

— Заплати йому.

Коваль згорбився так, що став удвічі нижчим, і дозволив вартовому простягнути йому важкий мішок монет.

Їхній дзвін заглушив всі поклики совісті.

— Немов зуби, він пожере магію, — прошепотів Король. — І навіть полум'я стане холодним залізом.

Він підійшов до горна і зупинився. Вогонь вився, як жива істота. Обличчя правителя забарвилося в багряні тони, а волосся затріпотіло під жаром. Він довго дивився на полум'я, роздумуючи про значення наступних слів.

— А полеглі будуть шепотіти між пластин, — прошепотів він, відходячи від вогню.

***

Крізь вузький проріз продовжує просочуватися світло. Я хочу стулити повіки міцніше, до білих спалахів перед очима, але продовжую дивитися. Світло б'є жорстко, колючи голками до маківки, але я не дозволяю собі відвести погляд. Бо їм цього не дозволяють.

Їх тримають грубо, здавлюючи пальцями потилицю і шию. Тиснуть сильніше, змушуючи впасти на коліна, але тримати голову прямо, і тільки прямо. Не дозволяють замружитися. Не дозволяють не бачити.

У вікнах замку ще темно, у повітрі прохолодно після довгої ночі. Схоже, ранковий патруль скасували, адже навколо лише тиша і шелест полум'я, що розгорається.

Пальці Гідеона ковзають по кременю. В іншій руці він тримає невеликий шматок залізного кресала. Одним різким рухом він вдаряє металом об кремінь, і іскри сипляться вниз. Перша згасає безслідно, але друга чіпляється. Дим стає густішим, і помаранчевий язичок проривається назовні. Тепер справа за малим: він підносить кінчик, промочений смолою, і вогонь спалахує яскравіше.

Чоловік стоїть не ворушачись, у шкіряному фартуху, просоченому застарілими плямами крові. Його рукавиці з товстої бичачої шкіри скриплять при кожному русі пальців. Обличчя не видно. Замість нього — глухий шкіряний каптур. За його спиною тьмяно поблискує сокира. Не зброя воїна, а знаряддя, ідеальне для єдиного удару.