Розділ 12: Відстрочка на прощення

Він змусив себе всміхнутися. Показово, надто неприродно, видавлюючи й витискаючи із себе люб'язність та щиру зацікавленість у розмові. Герцог відповів усмішкою, підкликаючи слугу, і продовжив. Келих наповнився по вінця, і він осушив його до дна, підкликаючи знову.

До столу присунули скляну тацю з тартами. Ніжно-лимонний крем, акуратні завитки збитих вершків та струни карамелі. Піднесений аромат кислих фруктів наповнив Головну Залу, і гості оточили тацю, нахиляючись своїми орлиними дзьобами. Масні руки потягнулися, немов жадібні змії до теплого тіла здобичі, кожен намагався вхопити найбільший і найсоковитіший шматок.

Він ненавидів цитрусові. Ненавидів необхідність усміхатися й відповідати величезному кнуру, що сидів ліворуч, чи нарочито зображати сміх від кожного жарту вискочки, що сиділа праворуч.

Від невпевнених, боязких кроків за спиною він нарешті всміхнувся по-справжньому. Серед загальних веселощів і дзвону кришталевих келихів, ніби миша, що пробігає по кухонному начинню, почувся брязкіт обладунків. За ним — ледь помітний шепіт біля царського вуха, про щось важливе, що вимагало негайної реакції та особистої присутності.

Усі гості одразу ж забули про їжу, проводжаючи його поглядом. Він не спромігся озирнутися назад, легко ігноруючи загальне заціпеніння. Однакову суміш почуття провини, паніки та власної нікчемності.

Хтось завмер із виделкою в повітрі, демонструючи рівно тридцять два зуби — більшість явно вставні, хтось розтягнув усмішку і широко розплющив очі — ніби лялька, яку занадто сильно смикнули за мотузочки. І лише один-два особливо недолугих гості продовжували жувати, немов нічого не сталося.

За кілька хвилин він уже минув холодні коридори палацу. Тьмяні смолоскипи на стінах більше не відкидали тремтливі тіні на камінь і обличчя тих, хто проходив повз, шлях був сповнений поворотів і сходів — лабіринт доріг до кузні.

Десь удалині він залишив суперечки про торгові контракти й податки, вереск дівчат, хлюпання вина в келихах і гуркіт музики. Усе потонуло у відблисках свічок, змінюючись іскрами й запахом паленого заліза.

— Усе готово?

— Так, сіре.

Він — увесь у сажі з ніг до голови, схожий на грубу скульптуру, висічену з темряви й вогню. Руки могутні, як лещата горна, з пальцями, вкритими старими опіками та шрамами. Він наблизився до стійки, впевнено зриваючи важке полотно.

Під ним відкрилася сталь. Відполірована до синяви, з гравіюванням у вигляді звивистих спіралей. Суцільний злиток, без прикрас і стягів, з єдиним вузьким прорізом для очей.

Король зціпив щелепи й відвернувся. Втримав слова всередині, придушив почуття і зберіг звично жорсткий вигляд. Перевів погляд навпроти — до важкого ложа горна, під яким тьмяно горіло вугілля.

— Усе в точності? Нічого не пропустив?

— На жаль, сіре, текст…

Він не дослухав. Підійшов до столу, недбало торкаючись і розгортаючи краї креслень. Не звернув уваги на точні розміри й вказівки до місць кріплень, пропустив повз очі виправлені начерки. Зупинився і доторкнувся до крихких країв, пройшовся по смужках воску й деревного клею, по тонкій шкірі, що розсипалася на шматки.

Це креслення не було схожим на інші. На ньому, ледь помітно й розмито від часу виднілися тисячі зчеплених металевих кілець.  Ці кільця не просто перепліталися. Вони рухалися, немов зміїна луска, а у місцях їх стиків були шипи, звернені до тіла власника.

Секрет минулого. Знання, давно забуте.

— Lorica haec magiam devorat, quasi dentes serpentes, — нарешті вимовив Король, перебираючи пальцями підпис. — Quaeque incantatio in frustum convertitur, et flammae ipsae in ferrum frigidum mutantur. Et ossa veterum magorum inter lamellas susurrant.

— Що, перепрошую?

— Заплати йому.

Коваль згорбився так, що став удвічі нижчим. Він не перечив і не відсторонювався. Дозволив наблизитися і простягнути важкий мішок монет. Їхній дзвін обтяжив таємницю і заглушив поклики совісті.

— Немов зміїні зуби, він пожере магію, — прошепотів Король. — Перетворить їхню Силу на обривки і навіть полум'я стане холодним залізом.

Він підійшов до горна і зупинився. Вогонь гарчав і вився полум'ям, як жива істота. Обличчя чоловіка забарвилося в багряні тони, а волосся хвилями затріпотіло під жаром. Він довго дивився, роздумуючи про значення наступних слів.

— А кістки древніх будуть шепотіти між пластин, — прошепотів він, відходячи від вогню.

***

Крізь вузький проріз продовжує просочуватися світло. Я хочу замружитися, стулити повіки міцніше, до білих спалахів перед очима, але продовжую дивитися. Світло б'є жорстко, колючи голками до маківки, але я не дозволяю собі відвести погляд. Їм цього не дозволяють.

Їх тримають грубо, здавлюючи пальцями потилицю і шию. Тиснуть сильніше, змушуючи впасти на коліна, але тримати голову прямо, і тільки прямо. Не дозволяють замружитися. Не дозволяють не бачити.

У вікнах замку ще темно, у повітрі свіжо й прохолодно після довгої ночі. Схоже, ранковий патруль скасували — навколо лише глуха тиша і шелест полум'я, що розгорається.