Розділ 6: Бідність — не вада

Перший день літа застав нас на півшляху до Літтерхілла. Спека починалася з першими променями сонця і не відпускала до наступного світанку. Навіть нічне повітря втратило звичну прохолоду, змінюючись вологою та гарячими, гнітючими брижами. Ближче до полудня очі постійно злипалися від яскравого сонця, що палило, здавалося, звідусіль, і навіть короткі перепочинки під низькими, густими деревцями не могли охолодити розпалене тіло. Кожен дотик до шкіри відчувався як опік, і кожен вдих здавався тортурами.

— Ти сьогодні... тихіша, ніж зазвичай.

Я глибоко зітхнула, відчуваючи, як горло пече від здійнятого пилу, і знехотя обернулася на Командора.

— Голова розколюється.

Кожен поворот голови змушував скроні й потилицю стискатися від болю, а задушливе повітря лише погіршувало відчуття.

Намагаючись хоч на мить втекти від цієї пекельної реальності, я заплющила очі, повертаючись думками до дивного сну, що навідав мене минулої ночі. Серед звичних кривавих кошмарів і темряви мені раптом з'явилося видіння, від якого й досі щеміло в грудях.

Прекрасний білявий янгол. Його крила, сліпучо-білі й величні, здавалося, відгороджували від усього зла цього світу. Я не запам'ятала рис його обличчя, але в пам'яті чітко відбилося відчуття незбагненного спокою. Поруч із ним не було ні болю, ні провини, ні цієї спеки — лише легкість, яка розливалася тілом, немов цілюще зілля. Цей спокій марився мені й зараз, змушуючи хапатися за спогад, як за рятівну соломинку.

Я наказала коняці зупинитися вчергове, не бажаючи заганяти і без того втомлену тварину. Бідне створіння хрипко дихало, мляво опускаючи вуха і трохи дратуючись. Ми всі були не проти зануритися з головою в прохолодне, освіжаюче озеро і змити із себе наростаючий жар, але навколо не було жодної калюжки. Поля тягнулися нескінченно, колосячись пророслою травою і квітами.

Я обернулася на Крістофера, який спішився і нахилився над розсипом ромашок, волошок та багряних маків. Вершник так само мучився від спеки, поглядаючи на свого жеребця, що розслаблено стояв позаду і жував суху траву. Граціозна торська порода мала якийсь особливий метод терморегуляції, і Орфей непохитно перебирав копитами, непідвладний загальному перегріву.

— Дякую, борсучку, — прошепотіла я, приймаючи з рук Принца пишний букет дзвіночків.

Крістофер ніжно всміхнувся, витер лоба і похмуро глянув на Командора. Той щось прохрипів, імітуючи, здається, напад нудоти.

— Ти щось сказав?

— Ми майже на місці.

Командор пришпорив коня, вказуючи рукою на обриси, ледь помітні за пожухлою пустелею. Темні, тьмяні силуети вимальовувалися в каламутному повітрі, оточені тонким димом і відблисками міських веж. За кілька хвилин погляду постали силуети селян, які працювали під палючим сонцем, важко згинаючи спини. Негучний шелест зерна змішувався зі втомленим помахом мотики і стукотом серпа.

— Не може бути...

Я перевела погляд на Крістофера. Він смикнув коня за поводи і ошелешено попрямував кудись лівіше.

Там, за полем, на краю міста, простягалося невелике озеро з каламутно-зеленою водою. Воно звивалося серед низин, то тут, то там відкриваючи погляду піщані мілини, порослі очеретом. Від озера йшов солодкуватий запах баговиння і затхлої води, принадно долинаючи до нас навіть на такій відстані.

Ми ляснули поводами, заганяючи і без того загнаних коней, і кинулися до бажаної прохолоди.

***

Від дбайливих дотиків кінь схвально пирхнув, нахиляючи голову нижче. Отримавши дозвіл гордої тварини, хлопчик продовжив чистити гриву, намагаючись не пропустити жодного завитка. Втомлено потягнувшись, він знову підхопив велику лопату і заходився переносити важкі грудки у візок, намагаючись не вдихати запах кінського посліду.

— Давай допоможу.

Хлопчик показово відвернувся, повільно заповнюючи візок і беручись за не менш виснажливу роботу з очищення слідів посліду маленькою щіткою.

— Відчепися!

— Слухай, я це все придумав, мені й прибирати. Відійди!

Принц похмуро стирав затверділу пляму, тамуючи в собі образливі сльози. Пролита вода розмивала і без того рідке місиво, і він шумно видихнув, переводячи погляд на порожні стійла.

Черговий розіграш обернувся цілковитим провалом і надто швидкою смертю двох чистокровних жеребців. Відро води, неміцно стиснуте в тонких руках конюха, з гуркотом повалилося на землю. Жартуни, які зазвичай чекали на чергову жертву, швидко пошкодували про раптовий крик, що налякав доглядача коней і змусив тварин всполошитися у стійлах, а деяких — вирватися з прив'язей.

Два гордих створіння, збожеволівши від страху, промчали не розбираючи дороги, і опинилися на тренувальних полях, потрапляючи під приціл солдатів, що цілилися з луків.

— Крістофере...

— Ти що тут робиш?! М? Тренування за годину!

— Я не піду!

— Підеш... — Принц важко встав, струшуючи вміст воза. — Підеш, не впустиш таку можливість. Авжеж! Королівський загін!