Розділ 4: Один у полі не воїн

— Тепер ліворуч...

— Праворуч.

Крістофер втупився в карту, ведучи пальцем по схемі роздоріжжя та шляхів. Міста і селища, пронумеровані й оточені різними позначками та символами, зливалися в кашу, а кожна область на карті, завбачливо забарвлена в різні кольори, остаточно плутала думки.

— Та ні ж бо! Ліворуч! Ось, дивися...

Командор нахилився до сусіднього коня, притримуючи власного за поводи.

— Ти про цей шлях?

— Ну так.

— Вітаю, Ваша Високосте, ви повернетеся додому значно раніше. Приблизно за годину.

— Що? А, дідько...

Роздратовані супутники, які постійно сперечалися, остаточно заблукали, не проїхавши й милі. Непростий географічний аналіз змусив зупинитися вп'яте, і я закипіла з новою силою, вихоплюючи пергамент.

— Дай сюди! Нагадай, чому ти не в кареті?

— Нагадай, чому ти за нами поплентався?

Крістофер по черзі обернувся на мене та Командора, і його брови помітно насупилися.

— По-перше, я не поплентався. Я супроводжувач.

— Боги... — промимрив Командор, спрямовуючи погляд на широку долину.

Ми пробиралися великим шляхом неспішним алюром, задихаючись від спеки. Сонце палило згори, освітлюючи густий ліс по обидва боки і створюючи тінистий коридор із високих дерев. Удалині виднілися пагорби та луки, якими вільно бродили стада великої рогатої худоби.

— А по-друге, карета буде занадто... помітною.

Командор раптово зупинив коня й підняв руку над головою, наказуючи нам завмерти. Ми зупинилися поруч, напружено вдивляючись у дерева навколо і намагаючись зрозуміти, що привернуло його увагу. На мить запанувала мертва тиша, яку порушував лише тихий шурхіт листя, що розгойдувалося від легкого вітерця.

— Король не знає?! — просичав він, і, не дочекавшись відповіді, потягнувся до збруї сусіднього коня, перехоплюючи поводи. — Ясно, чекай тут! Поверну Принца в замок!

— Я їду з вами, — Крістофер із силою стиснув зап'ястя Командора, викручуючи кисть, і повернув поводи собі. — Зрозумів?

— Поїхали вже! До Залісся чверть години. Заночуємо там.

Чоловіки перервали зоровий бій і нерозуміюче витріщилися на мене.

— До чого?

— Залісся. Село таке.

Я легкими поштовхами пришпорила коня і повільно поїхала ліворуч, обганяючи інших вершників. Очікуючи, що супутники поскакали за мною, я продовжила шлях стежкою, що розширювалася, вкритою сухою травою та чагарником, помічаючи, що Командор прямує в протилежний бік.

— Їдемо до Літтерхілла.

— Ні!

Мій протест змусив Командора різко зупинити коня і повільно розвернутися в сідлі.

— Не встигнемо.

— Ми. Їдемо. В. Літтерхілл.

— Хочеш заночувати на великому шляху? Давай! На ранок прокинешся в одних трусах!

— Тобто?

Я перевела погляд на Крістофера, який помітно напружився, боязко поглядаючи на всібіч.

— Потрапимо в засідку. Виродки тільки й чекають на багатеньких мандрівників.

Командор голосно вилаявся і звернув ліворуч, не зводячи очей з Крістофера. Той був одягнений у дорогу батистову туніку глибокого синього кольору, прикрашену золотими та срібними візерунчастими вишивками. Широкі рукави, розшиті перлами, спадали легкими складками до ліктя, а поверх туніки Принц одягнув камзол, зшитий із тонкого блакитного оксамиту й розшитий бісером уздовж усієї довжини.

— Обов'язково було так виряджатися?

Крістофер насупился і демонстративно поправив брошку у вигляді красивого метелика із золота та перламутру.

— Це похідний одяг.

Кинувши останній погляд назад, я пришпорила коня, стримуючи сміх. Стежка ставала зовсім вузькою, але я помчала з подвоєною швидкістю, дозволяючи вітру проноситися повз обличчя.

***

З пальців вирвалося яскраве синє полум'я, спрямовуючись угору. Жар прошив повітря і вдарився об каміння, відскакуючи на всі боки та освітлюючи тунелі підземелля своїм холодним світлом. Дерев'яні балки, що підтримували стелю, з тріском ламалися, від стін відвалювалися шматки каміння, створюючи неймовірний гуркіт. Повітря наповнилося задушливим пилом, застеляючи все навколо білою пеленою. Тріщини нарешті розширилися, відкриваючи погляду чорну прірву, з якої лилося тьмяне місячне світло.

Глибокі звивисті нори вели в невідомому напрямку і здригалися від шарудіння нечисті, що причаїлася в них. Зі щілин квапливо вислизали чорні тіні, розгризаючи та розширюючи проходи. Виповзаючи на світло, потвори звивалися і розкривали величезні щелепи, виблискуючи вологою чорної луски. Вони дерлися по стінах, заповзали на каміння і прилипали до нього слизькими щупальцями.

Пащі монстрів розширилися, капаючи слиною та кров'ю. Отримавши мовчазний, але точний наказ переслідувати, вони стрибнули, плануючи вгору до нічного неба.