Розділ 1: Гра в покаяння

Мовчання надто затягнулося, з кожною секундою посилюючи напругу в повітрі й пронизуючи його нитками неспокою. Навіть світло, що лилося з вікон, яскраве й живе, сповнене весняного тепла та пташиних трелей, кудись зникло. Небо затягнуло до пари загальному настрою, хмари змінилися на грозові, що ось-ось ладні були прорватися рясною, довгою зливою. Грому не було, хоча його навряд чи можна було б почути за гучним серцебиттям присутніх.

Король Ейріх мовчав, поправляючи тканину криваво-червоного камзола й намагаючись вмоститися зручніше.Трон, виготовлений із найчистішого золота, вкритий розсипом рубінів та оббитий оксамитом, сьогодні, вочевидь, був занадто жорстким. Правитель раз у раз міняв положення рук і, зрештою, шумно видихнувши, закинув ногу на ногу.

Його погляд ні на мить не змінював напрямку. Він не щулився від легкого протягу, що тягнув звідкись позаду, змушуючи шкіру присутніх вкриватися й без того густими сиротами. Не звертав уваги на бліді, пониклі обличчя служниць, що стояли рівними, окресленими рядами, не стежив за виправкою своєї варти, що завмерла по обидва боки.

Ні. Його погляд був прикутий не до них. Пронизливий, оцінювальний погляд монарха був спрямований лише на неї.

Сьогодні він, як завжди, лютував. Лють підступала високо до горла, але чоловік не давав їй волі. Королівський етикет багато чого не дозволяв: часник у меню трапези, згорблену поставу, гучний, нестримний сміх, зайву відвертість та прямолінійність. Але злість впивалася в мозок так глибоко, що повністю витісняла всі правила пристойності.

Його дратували її поза, її розпатлане, неохайне волосся, ледь помітна усмішка. Дратувала кров, що густо забарвила її поношений камзол, дратували брудні, трохи заіржавілі клинки. Але найбільше його дратував її погляд. Йому бракувало належної шанобливості та покірності, вії не були сором’язливо опущені, голова не схилена на знак поваги. Очі, обрамлені темно-зеленою дугою, дивилися прямо на нього, трохи примружившись. Вогонь у них сьогодні розгорявся з якоюсь новою, зовсім невихованою силою.

— З Провіна?

Король із силою стиснув пальці в кулак, від чого шкіра натягнулася, а вени трохи виступили від напруги. Він картав себе за свій тихий, надламаний голос, що пролунав зовсім не до пари його статусу.

— Понтіра.

Присутні, боячись навіть дихати, здригнулися й відступили назад, намагаючись, здається, злитися зі стіною. Отримана відповідь не вкладалася в їхніх головах, але ще більше вражала своєю розв'язністю та нахабством.

— Ваша Величносте, — додала вона, не наважуючись випробовувати й без того лопнуте терпіння.

Усі шумно видихнули й подумки подякували Богам. Минулий звіт Королівської Вбивці був ще коротшим і вульгарнішим.

— Як саме?

Правитель виразно вказав очима на кров, що капала з лез на мармурову, дзеркальну підлогу. Червоне полотно розтікалося калюжкою, змішувалося з тріщинами між плитами й поступово темніло. Королівській витримці можна було позаздрити, але затягнися її мовчання довше — його гнів пізнали б навіть мертві.

— Відрізала голову.

Дівчина ледь усміхнулася. Її бавило, як від кожного кинутого нею слова стражники ставали на тон білішими.

— Ваша Світлосте, — видавила вона, посилаючи Королю ще нахабніший погляд.

Чоловік увірвався до тронної зали так, ніби сама гроза зайшла слідом за ним, розриваючи тишу гуркотом. Ще секунда, і бідним служницям довелося б зішкрібати з мармуру те, що залишилося від його подруги.

— Там… Це… Утікач…

Обличчя чоловіка блищало від поту, груди важко здіймалися від швидких вдихів. Він трохи відкинув голову, вирівнюючи збите дихання, пробігши, здається, чималу дистанцію. Обличчя Короля, незворушне й непохитне всього мить тому, раптом спотворилося гнівом.

— Вийди.

— Але…

— Вийди!

Чоловік, боязко потупцявши на місці, кинув останній погляд на співрозмовника й розвернувся. Прямуючи до дверей швидким кроком, він кинув останню, протверезну фразу.

— Шкода… Думав, Його Величність захоче дізнатися, що сір Грегор залишив територію палацу рівно десять хвилин тому, але варта, яка зобов'язана в таких випадках, здається… гнатися за ним, стирчить тут.

Вартові смикнулися й водночас схопилися за зброю, завмерши в очікуванні. Отримавши схвальний кивок, вони вийшли зі своїх шеренг, поспішаючи виконати наказ.

— Не обтяжуйте себе. Все одно не наздоженете.

Чоловік зміряв варту холодним поглядом, від чого та покірно повернулася на місце, і вказав Королю на дівчину. Вона шумно видихнула, обернулася і, не дочекавшись прямого наказу, кинулася за втікачем.

***

— Каяття, покаяння!

Удари продовжували сипатися з усіх боків: по спині, плечах, ногах. Той, хто каявся, гучно вищав, намагаючись перевести подих і нарешті вигукнути ім'я. Від чергового стусана по спині з очей бризнули сльози, і він сильніше втиснувся головою в ноги Сповідника.

— Каяття, покаяння!

Легкі ляпаси змінювалися сильними ударами, і хлопчик голосно застогнав, намагаючись нарешті визначити, хто ж його вдарив. Він із силою стискав очі й губи, кожен удар відчувався важким і жорстким, ніби хтось лупив його по спині металевим ломом. Він відчував гострий носок черевика, круглу металеву пряжку, низький твердий каблук…