Глава 1

КЕЛЕОР Евергард 

7 років тому 

Ранкове сонце пробивалося крізь важкі оксамитові штори, залишаючи на розкішному паркеті довгі золотаві смуги. На величезному ліжку під шовковою ковдрою незадоволено поворухнувся семирічний хлопчик. Він не любив ранки, адже вони завжди означали нудні заняття з наставником та необхідність слухати когось.

— Ваша милосте, вам час прокидатися. Прибув наставник, — тихий, майже нечутний шепіт розрізав ранкову тишу.

Молода дівчина у бездоганно чистій формі служниці застигла біля ліжка, опустивши очі. Вона тримала в руках срібну тацю зі сніданком, і порцеляновий посуд ледь помітно брязкав від її тремтіння.

Келеор різко скинув ковдру і сів на ліжку. Його обличчя скривилося від люті, а ангельські риси миттєво спотворилися.

— Пішла геть! Я ж сказав, що нікуди не піду, чи ти позбавлена розуму?! — оглушливий крик хлопчика відлунав від високих стель спальні, переростаючи у справжню істерику.

— Але ваша матір наказала… — дівчина не встигла договорити, її голос здригнувся.

Келеор не збирався слухати про накази матері. Усе, що було навколо, належало йому, і ніхто не мав права вказувати майбутньому «рятівникові світу». Маленька ручка схопила з таці глибоку тарілку. Наступної миті порцеляна з глухим тріском розбилася просто об голову дівчини, боляче розсікши їй шкіру на лобі. Гаряча каша розлилася по обличчю, забруднивши охайний білий комірець форми.

Служниця зойкнула від болю й миттєво притисла долоню до рани, крізь її пальці проступила тонка цівка крові. На її очах забриніли сльози, які вона з усіх сил намагалася приховати, ковтаючи образу й панічний страх перед цією жорстокою дитиною.

— Фу-у-у! Забирайся! — знову заверещав Келеор, і на додачу щосили тупнув маленькою босою ніжкою по м'якому килиму.

Коли за пригніченою служницею зачинилися важкі дубові двері, Келеор невдоволено пирхнув і підійшов до великого дзеркала в позолоченій рамі. Попри ранковий спалах гніву, він виглядав бездоганно. Зі скла на нього дивився хлопчик із витонченою, вишуканою зовнішністю, правильним овалом обличчя та охайним світло-каштановим волоссям. Його темні очі кольору розтопленого шоколаду та пухкі губи зараз здавалися втіленням невинності. 

Одягнений він був у дорогу піжаму темно-синього кольору з розкішним білим накрохмаленим коміром. Розвернувшись, Келеор підбіг до великої різьбленої скрині, де зберігалися різні рідкісні дрібнички, які батько привозив йому з далеких подорожей. Хлопчик із гарячковим захопленням почав щось шукати, перевертаючи фігурки та дивовижі. Проте потрібна річ не знаходилася, і це миттєво зруйнувало його крихке терпіння. Оскаженівши, дитина почала трощити й розкидати все, що траплялося під руку: майстерна кришталева куля розбилася на тисячі скалок об стіну.

На цей гуркіт до спальні, важко дихаючи, поспіхом забіг батько. Побачивши свого «героя» посеред повного безладу й потрощених коштовностей, він упер руки в боки і стурбовано мовив:

— Що тут сталося? Хто насмілився образити мого маленького?

На вигляд чоловікові можна було дати років сорок п'ять, хоча насправді він був на років десять молодшим. Постійний стрес на службі суттєво зіпсував його зовнішність. Щоб приховати ранню облисілу маківку, він постійно зачісував довгі пасма з боків угору, збираючи їх у високу гульку, яку заколював витонченими чоловічими шпильками з зеленого нефриту. Через пристрасть до жирної їжі, дорогого алкоголю та малорухливий спосіб життя вельможа сильно погладшав. Йому щоранку доводилося затягуватися в тугі, жорсткі корсети, аби під пишним дорогим одягом усе виглядало не так сумно, як було насправді.

При зрості близько метра сімдесяти чоловік мав чималу вагу, тож через поспіх він сильно захекався і спітнів. Зупинившись посеред заваленої іграшками кімнати, він важко дихав, нервово витираючи шовковою хустинкою чоло, від якого пахло дорогими пахощами. Побачивши батька, хлопчик миттєво змінився в обличчі. Лють у його очах зникла за частку секунди, натомість він напустив на себе беззахисний, скривджений вигляд, кумедно надув пухкі губки і, голосно хлюпаючи носом, кинувся в обійми чоловіка.

— Батьку! Ти не повіриш, мене обікрали! — крізь сльози та схлипування заговорив Келеор.

— Я не зміг знайти ту золоту статуетку, яку ти подарував мені, коли повернувся з останньої подорожі! Я так хотів узяти її з собою на заняття, щоб показати всім, а вона зникла! А-а-а-а!

— Ну не плач, не плач, мій хлопчику. Нашому великому герою не личить через таку дурницю лити сльози, — щиро втішав його вельможа.

Він опустився на коліна, і кістки його корсета незадоволено тріснули під дорогою тканиною. Вельможа лагідно, тремтячими пальцями витирав мокрі щоки сина .

Келеор заридав із новою силою, вимагаючи ще більше уваги. Він міцно обхопив батька за шию, ховаючи обличчя на його плечі. Ледь-ледь заспокоївши свою єдину кровинку та пообіцявши перевернути весь маєток догори дриґом заради «вкраденої» фігурки, батько усе ж умовив його поснідати та нарешті піти на заняття.

16 років тому 

Сьогодні в маєтку Евергардів велике свято — Келеору виповнюється шістнадцять років. На честь дня народження спадкоємця запросили всю столичну знать. Батько спланував грандіозне свято, аби вразити поважних гостей та сина. Крім того, на святкування прибув магістр, який мав перевірити силу майбутнього героя та офіційно прийняти його в учні.