Глава 25

Келеор Евергард

Холод пробирався крізь одяг до оголеної шкіри, вкриваючи її сиротами. У напівзруйнованій будівлі було четверо. Сріблясті промені місяця проникали крізь щілини в дошках колись розкішного маєтку, ледь-ледь освітлюючи те, що відбувалося всередині.

- Ти не вона! Як ти посміла видавати себе за неї? - лютий голос прорізав тишу, сповнюючи повітря обіцянкою чогось страшного.

- Та годі тобі. Я ж казав, що ти помилився, а тепер доведеться з нею возитися, - озвався другий.

- Ну, якщо вона тобі не підходить, то нам - якраз, - єхидно додав третій.

- Навіть не думайте! - гаркнув перший і знову звернувся до полонянки: - А ти мовчи, щоб і звуку не було чути. Так і бути, раз ти схожа на неї, я дозволю тобі отримати те, що мало належати їй. А потім послужиш цим двом. Якщо добре впораєшся, то, можливо, житимеш.

На обличчі ката розпливлася жахлива гримаса задоволення. Очі хижо блищали, а губи сіпалися, оголюючи кінчики зубів - так, ніби нервовий тик не дозволяв роту повернутися до нормального стану.

Жертва розуміла: вони її вб’ють і ніколи не відпустять, адже вона бачила їхні обличчя. Дівчина намагалася заціпеніти й не відчувати, як чужі руки блукають її тілом, не пропускаючи ні сантиметра шкіри. Цих рук було занадто багато. У якийсь момент вона знепритомніла - нездатна навіть закричати чи поворухнутися, адже нападники застосували магічні пута.

До тями її повернув дотик чогось холодного, а потім - різкий біль, який ніяк не вщухав.

- Чорт, ти була непритомна й пропустила таку насолоду, - удавано співчутливо промовив один із них. - Сама винна, тепер на тебе чекає тільки біль.

Тим часом інший мовчки викликав на кінчику пальця тьмяне синє світло, щоб розігнати темряву довкола. Це сяйво, як і будь-які звуки, не проникало далі захисного купола.

Перед тим як навіки заснути, дівчина кричала від нестерпного болю. Нелюди виривали їй нігті на руках та ногах, зрізали подушечки пальців. Вона назавжди замовкла, коли ніж наблизився до її обличчя. Очі жертви нажахано розширилися, а останні звуки завмерли, так і не зірвавшись із пошматованого тіла.

- Схоже, вона не витримала й померла від шоку, - захихикав один із них.

- Тоді потрібно поспішати, поки ніхто не з’явився, - озвався інший.

Далі нападники діяли швидко та відточено. Роки безкарності та абсолютна вседозволеність зробили їх надто самовпевненими й безпечними. Вони звикли, що нічні провулки столиці належать лише їм, а магічні бар'єри надійно ховають їхні гріхи від усього світу. Саме через цю сліпу гординю вони так і не помітили, що в тіні однієї з кімнат маєтку, ледве дихаючи, ховався хтось іще.

Цей випадковий свідок не чув жодного слова крізь щільний купол. Але йому й не потрібно було чути, аби все зрозуміти. Мовчазний танець насильства та пошматована дівчина на підлозі говорили самі за себе краще за будь-які слова.

Коли вони підсвітили простір світлом, цей свідок чітко побачив їхні обличчя. Проте від побаченого він перелякано стояв у кутку, боячись видати бодай звук.

У голові свідка панічно крутилася лише одна думка: навіть якщо він вийде звідси живим і спробує комусь розповісти про побачене - йому все одно ніхто у світі не повірить. Обличчя того, хто керував цим нічним жахіттям, було надто відомим у столиці. Цю людину до нестями поважали, її впливу боялися, а її авторитет здавався абсолютно недоторканним для простих смертних. Оголосити таку постать чудовиськом означало підписати собі смертний вирок.

Чоловік не поворухнувся і навіть не перевів подиху, коли вони квапливо забралися й пішли геть, залишаючи його наодинці з тілом жертви. 

Келеору було соромно за свій вчинок із танцівницею і за те, що він так квапливо втік, навіть нічого не пояснивши й не перепросивши. У ту мить йому здавалося правильним просто зникнути, щоб дати дівчині охолонути. Прокинувшись наступного ранку, він уже котру годину поспіль міряв кроками кімнату. Юнак нервово обсмикував поли камзола. Думка про те, що він не може просто зараз піти до неї й упасти в ноги з вибаченнями, краяла йому серце.  Але сьогодні це було неможливо. Він мав супроводжувати принцесу на святкування дня народження сина військового міністра в його маєтку.

Усі ці думки зводили його з розуму. А що, як його дівчинка все неправильно зрозуміє? Як бути, якщо вона більше не захоче його бачити?

Коли в двері постукали й повідомили, що принцеса вже прибула і всі чекають лише на нього, хлопець зненацька для самого себе схопив із письмового столу кришталеву статуетку. З лютим криком: ,,Геть!” - він жбурнув її в двері. Вони миттєво зачинилися, а коштовна річ розлетілася на сотні друзок.

Цей брязкіт привів Кела до тями. Із жахом він поглянув на власні руки, а потім - туди, де в сонячних променях переливалися уламки розбитого корабля. Труснувши головою, ніби проганяючи марево, юнак поспішив за двері. Там він побачив слугу, який ховав очі, сповнені шоку та нерозуміння.

Юнак занепокоєно торкнувся плеча служника, виправдовуючись:

- Пробач, ти не поранився? Я не хотів, просто дуже засмутився...

- Усе добре, пане, я в порядку, - відповів той.

Чоловік бачив, що його зазвичай добрий господар справді щиро шкодує про те, що сталося. Він почав заспокоювати хлопця і врешті провів його до батьків та майбутньої дружини, які вже чекали на нього.

Карета військового міністра, що прибула по них, виглядала помпезно, але Келеору її позолочений блиск здавався бляклим. Щойно двері екіпажу, у салоні запала звична тиша.

Поруч із ним сиділа принцеса Ліліана. Її важка сукня з ніжно-блакитного оксамиту займала добру половину сидіння, а сама вона, нагадувала порцелянову ляльку - бездоганна, тиха аристократка. Вона вишивала щось срібними нитками на шовковій хустинці й навіть не дивилася у вікно. Навпроти поважно розвалився батько. Міністр урочистостей задоволено мружився, раз у раз поглядаючи на сина з німою гордістю.