Глава 24

Айлін Вайлдер

Два тижні столичних репетицій перетворилися для мандрівної трупи на справжнє випробування на витривалість. Айлін з головою поринула в роботу. Керівник митців завантажував обов'язками всіх без винятку, щоб до вечора ні в кого не залишалося сил навіть на думки.

За лаштунками великої сцени в імператорському парку щодня вирували гарячі суперечки. Артисти до хрипоти сперечалися через кожен крок:

- Лисеня, лівіше! Твій випад зі стрічками має бути плавним, наче спокійна водна гладінь, а не хаотичним, як рух кущів від вітру! - кричав керівник трупи, нервово тупаючи мокасинами по дерев’яному помосту. 

Айлін сумирно кивала, витирала піт із чола й знову виконувала завчені рухи. Її пальці, що звикли до легкості поводів та спритності кишенькових крадіжок, тепер щодня обростали новими мозолями від дерев'яних паличок, на які кріпилися довгі стрічки.

Перепалки в колективі спалахували через кожну дрібницю: то Іда незадоволено бурчала, що шовкові полотна плутаються в ногах під час складних піруетів, то кочівники-музиканти ніяк не могли впіймати потрібний ритм для її сольного виступу. Айлін часто доводилося виступати миротворцем і переводити чергову сварку в жарт, хоча всередині неї самої пульсувало глухе роздратування.

Дні минали один за одним, наповнені запахом театрального пилу, паленої каніфолі та простої їжі з міської таверни, яку привозили прямо в парк - половину її вартості покривав імператор, а решту артисти платили з власної кишені. Попри високу милість жити й тренуватися серед палацових алей, Айлін щоранку одягала свій звичний робочий костюм, ховала під комір срібне око материнського амулета й розчинялася в репетиціях. Проте сховатися від галасу великого міста навіть за лаштунками імператорського саду було неможливо. Столиця жила своїм жвавим, повним пліток життям, і невдовзі міські чутки докотилися й до їхнього розкішного притулку. 

Це сталося під час обідньої перерви. Іда прибігла з центрального ринку, тримаючи в руках оберемок свіжої зелені, а її великі очі аж світилися від гарячкового збудження.

- Я щойно почула приголомшливу новину! - вигукнула вона, опускаючись на траву поруч з Айлін. - Келеор Евергард офіційно заручився із самою принцесою Ліліаною! Кажуть, весілля призначили через три місяці, а зараз у їхньому маєтку така метушня, що слуги геть вибилися з сил! 

Айлін, яка в цей момент пила воду з глиняного кухля, раптом застигла. Почувши цю новину, вона глибоко вдихнула й відчула, як з її грудей спадає важкий, невидимий камінь. Величезне, неймовірне полегшення хвилею розлилося по тілу. Вельможний юнак, який душив її своєю надмірною опікою, бездоганністю та багатством, тепер належав іншій. Принцесі це означало, що він більше ніколи не з'явиться в її житті, не буде дивитися на неї і не змушуватиме її почуватися ніяково. Дівчина навіть дозволила собі щиро посміхнутися, радіючи, що історія з цим аристократом закінчилася, так і не розпочавшись. Вона була впевнена, що їхні шляхи розійшлися назавжди.

Проте доля мала на цей рахунок свої плани.

Наприкінці другого тижня підготовки, якраз на останній день виснажливих тренувань, коли сонце вже почало котитися до горизонту, Айлін затрималася біля репетиційного майданчика. Трупа вже розійшлася по будиночках, і довкола панував відносний спокій, порушуваний лише шелестом листя. Дівчина збирала розкиданий реквізит, коли почула за спиною тихі, впевнені кроки.

Обернувшись, вона ледь не впустила дерев’яний меч. Прямо перед нею, виринувши з вечірніх сутінків, стояв Келеор. На ньому був розкішний камзол, волосся лежало ідеально, а під лівим оком, якщо добре придивлятися, виднівся лише ледь помітний слід від її удару, майстерно прихований пудрою. Його обличчя світилося тією самою м'якою, лагідною усмішкою, яка так подобалася всім не залежно від статі та віку.

- Привіт, моє світле Лисеня, - пролунав його хрипкуватий, оксамитовий голос. У ньому не було ні злості, ні зверхності. Тільки безмежна ніжність. - Я ж обіцяв, що прийду. Прости, що так довго не з'являвся. Надто багато обов'язків які буквально зачинили мене в чотирьох стінах.

Айлін розгубилася. Вона не чекала юнака після того як її розповіли про заручини. Але ось він стояв перед нею. 

- Келеоре... - Айлін насупилася й інстинктивно ховаючи пальці за пояс. - Що ви тут робиш? Вся столиця тільки й говорить про пишне свято у вашому маєтку. Люди кажуть, що ти заручився з донькою імператора. Тому я не чекала на вас.

Почувши це, Келеор не обурився. Навпаки, його обличчя миттєво змарніло, а в шоколадних очах з'явився такий глибокий, щирий сум, що дівчині на мить навіть стало його шкода. Юнак важко зітхнув, опустив голову і зробив ще один крок ближче, заглядаючи їй в обличчя.

- Нажать це правда, Айлін... - тихо, майже пошепки відказав він, і його голос здригнувся. - Але благаю тебе, вислухай мене. Не суди з усього так суворо. Ці заручини - не мій вибір. Це наказ самого імператора і воля мого батька. Принцесі Ліліані я просто сподобався на Святі Літа, і вона попросила правителя влаштувати цей шлюб. Мене ніхто не питав. Батьки буквально влаштували мені домашній арешт, контролювали кожен крок, щоб я не втік до тебе. Мій рід просто використовує мене, щоб піднятися на вершину влади.

Він простягнув до неї руки у витончених білих рукавичках, але не торкнувся, демонструючи стриманість і повагу.

- Мені так бракувало твоєї щирості всі ці два тижні, Айлін, - продовжував він обволікати її своїми солодкими словами. - Ця принцеса... вона нудна, передбачувана, як порцелянова лялька без душі. А ти - жива, вільна. Ти єдина людина, з якою я можу бути самим собою. Прошу тебе, давай просто прогуляємося парком? Мені так потрібно поговорити з тобою. Обіцяю, я нічого тобі не зроблю.

Айлін вагалася, адже не розуміла, чому він говорить так, наче вона йому щось пообіцяла.

Попри легке замішання, тихий розпач юнака, його лагідний погляд та щирість, з якою він згадав про ,,нелюбий шлюб за наказом”, приспали її обережність. Дівчині здалося, що перше враження, як і відчуття дисонансу в його присутності, були оманливими, а хлопець просто став жертвою батьківських інтриг.