Глава 23

Нокс Авері

Темна карета чорною хмарою наближалася до столиці. Через шалений поспіх у дорозі загнали не одного коня. Бідні тварини ледь трималися на ногах, коли їх міняли на нових. На коротких привалах, що тривали щонайбільше годину, вони знесилено падали, підтискаючи під себе копита, втомлено жували траву навколо та жадібно пили воду, яку їм приносили. Люди по черзі спали на козлах або разом із Ноксом у салоні. Завдяки таким зусиллям до воріт столиці вони дісталися за п’ять днів. Це був рекордний час, за який дізнавач коли-небудь долав цей шлях.

Юнак в’їхав у місто з першими променями сонця. Коли його транспорт котився бруківкою, поодинокі містяни вже виходили з домівок. Побачивши екіпаж, вони починали хреститися та молитися. Чутки, які рознесли підлеглі Нокса під час евакуації врятованих дітей зі спаленого міста, вже розлетілися всюди. Ба більше, їх добре приправили людськими вигадками. Хтось подейкував, ніби він використовував темну магію, від чого його руки почорніли. Хоча насправді такого чаклунства не існувало - зазвичай так називали магію демонів.

Зістрибнувши з підніжки, навіть не чекаючи на приставні сходи, Нокс попрямував до своєї резиденції, аж раптом почув стукіт копит. Обернувшись, він побачив вершника - це був імперський гонець. Чоловік коротко кивнув і протягнув сувій. Не чекаючи на відповідь, посланець так само швидко зник. Розгорнувши послання, юнак пробіг очима по рядках: від нього вимагали негайно з'явитися до правителя зі звітом.

З ненавистю він стиснув цей наказ. Спрямувавши внутрішню силу та тепло тіла в долоню, Нокс за секунду спопелив папір. Попіл легко злетів із його руки, підхоплений вітром.

- Приготуйте коня! - крикнув Нокс, проходячи повз стайню, де слуги саме порали виснажених тварин.

Швидко привівши себе до ладу, він одягнув звичне військове вбрання та закріпив мечі за спиною. На подвір'ї вже чекав його повністю споряджений кінь. Підійшовши до темно-сірого скакуна з вугільно-чорною гривою та хвостом, юнак простягнув відкриту долоню. Кінь обережно підхопив губами шматочок цукру, захрумтів ним і підставив морду, просячи ласки. Поплескавши улюбленця по шиї, дізнавач легко застрибнув у сідло і рушив у потрібному напрямку.

Біля велетенських кам'яних стін палацу він передав повід конюхові, який підбіг зустріти гостя. Сам же Нокс зупинився перед схрещеними списами вартових, очікуючи дозволу увійти. Щойно його впустили, юнак поспішив за старим євнухом, який уже багато років служив правою рукою імператора.

- На вас уже зачекалися, - кинув старий.

Дізнавач нічого не відповів, а лиш прискорив крок. Через це літньому слузі доводилося час від часу підбігати, аби встигнути за молодиком. Дорога крізь величні споруди, прикрашені стягами, та розкішні сади навіть за швидкої ходьби зайняла щонайменше п'ятнадцять хвилин. Якби Нокс не поспішав, вони йшли б усі тридцять.

Коли вони нарешті дісталися до зали засідань, євнух уклонився і наказав чекати на виклик. Проте щойно двері прочинилися, пропускаючи служку, Нокс почув голоси зсередини. Міністри в один голос вимагали відсторонити його від посади. Це розлютило юнака. Не збираючись чекати, він рішуче переступив поріг.

- У кого з вас вистачить сміливості сказати мені це у вічі? - впевнено і безстрашно запитав Нокс, навіть не подумавши схилити коліно перед правителем.

Міністри почали один за одним озиратися. Бідний євнух, обурений такою зухвалою неповагою до свого імператора, просичав:

- Як ти смієш?! Тебе не викликали! Що за зухвалість перед лицем правителя?!

Однак його вигук обірвав владний жест руки, прикрашеної масивними дорогими перснями. Сама коронована особа мовила:

- Якщо ти вже тут, то тобі й захищатися. Твоє покарання чи виправдання залежатиме від того, що саме ти розповіси.

- Дозвольте дізнатися, чому саме вимагають мого відсторонення? - запитав Нокс, цього разу стримано вклонившись правителю.

Чоловік у важкому позолоченому кріслі лише ледь кивнув, даючи знак іншим. Голос подав один із чиновників. Коли дізнавач повернувся на звук, то побачив, що це був міністр урочистостей.

- Ми всі знаємо про те, що ти накоїв у прифронтовому місті! - першим заговорив міністр. - І ти ще смієш питати, чому тебе відстороняють? Через тебе загинули безневинні люди. Тобі немає виправдання!

- Не вам судити про мої вчинки, адже ви не кращий за мене, — спокійно відказав Нокс.

Це був тонкий, ледь вловимий натяк. Очі міністра вмить звузилися від підозри.

- Я чистий перед законом, на відміну від тебе! - заперечив чиновник, але в його голосі прозвучали ледь помітні фальшиві ноти.

- Приведіть їх, - коротко кинув дізнавач.

Важкі двері зали засідань відчинилися. Під охороною підлеглих Нокса всередину зайшло троє людей: найстарший із хлопчиків, які просилися з ним, маленька дівчинка, яку він звільнив, та та сама літня жінка, зустрінута ним у зруйнованому місті.

- Це ще що таке?! - обурено вигукнув хтось із міністрів.

- Звідки ви? - ігноруючи галас, запитав дізнавач у новоприбулих.

Слово взяла стара жінка. Вона не піднімала голови, дивилася під ноги й міцно обіймала дівчинку. Жінка детально відповіла на всі запитання. Діти підтвердили кожне її слово. Вони тихими, тремтячими голосами розповіли про підземелля, де негідники тримали полонених, про катування та про те, що дітей збиралися продати в рабство. Кожне слово свідків відкривало страшну правду: колишнє місто було не мирним поселенням, а кублом монстрів. Коли історія скінчилася, у залі запала мертва тиша.

Однак за хвилину, коли перший шок минув, знову знявся галас. Хтось кричав, що Нокс учинив правильно. Інші вимагали покарання, наполягаючи, що це незаконно і ніхто не має права на самосуд.

- Мене призначили на цю посаду саме для того, щоб карати таких негідників, - тихо, але владно промовив юнак. - І ви всі чудово це знаєте. Чи, можливо, ви просто боїтеся, що ваші зв'язки з тими покидьками випливуть на поверхню?