Глава 22

Келеор Евергард 

Велике срібне дзеркало у спальні Келеора завжди показувало те, до чого він звик змалечку, - ідеальну зовнішність. Світло-каштанові кучері лежали бездоганно, шкіра була блідою і чистою, а шоколадні очі дивилися м'яко й шляхетно. Але сьогодні під лівим оком темніла потворна пляма. Навіть товстий шар маминої білої пудри не міг повністю приховати цей синець. Юнак обережно торкнувся пальцем у білій рукавичці щоки і поморщився від тупого болю.

У голові досі крутилися події, що сталися проти ночі біля гостьових будиночків. Він згадував гнучке тіло Айлін, запах лаванди та її прохолодні губи, які так хотів поцілувати. А потім усе обірвалося - різкий біль, коли вона наступила на ногу, і раптовий, сильний удар кулаком прямо в обличчя. Його, Келеора, якого всі вважали майбутнім Рятівником світу і носили на руках, побила бродяча акробатка! Йому було і прикро, і дивно. Він навіть стояв під її дверима та вибачався, намагаючись повернути прихильність дівчини. Але вона так і не відчинила. Келеор зітхнув і поправив золоту брошку-метелика на своєму ніжно-кремовому камзолі. Попри все, ця зухвала лисичка зачепила його гордість, і він твердо вирішив прийти на репетицію, на яку вона його запросила.

З думок його вивів різкий і важкий стукіт у двері. Так міг стукати лише батько своїм масивним перстнем-печаткою. Келеор швидко відійшов від дзеркала, вирівняв спину і повернув на обличчя звичну легку усмішку.

- Увійдіть, батьку, - голосно сказав він.

Двері розчинилися. До кімнати увійшов міністр урочистостей, голова роду Евергардів, у своєму парадному темно-синьому каптані. За ним тихо прослизнула мати. Вона тримала біля обличчя мереживну хустинку, а її очі були червоними від сліз. Келеор миттєво напружився, подумавши, що батьки дізналися про нічну бійку в парку.

- Зачини двері, Келеоре, - суворо промовив батько, закладаючи руки за спину. - Нам треба поговорити без свідків.

Юнак слухняно повернув засувку і підійшов до батьків. Його голос звучав м'яко й трохи стурбовано - так було завжди, коли він прагнув викликати у них приплив ніжності.

- Щось сталося у палаці? - запитав він, переводячи погляд із батька на матір. - Знову Нокс Авері створив для вас якісь проблеми, батечку?

- Забудь про Дізнавача, - відмахнувся міністр. - Справа у твоєму майбутньому. Учора я мав довгу розмову з самим імператором. Ми ухвалили рішення, яке підніме наш рід на вершину. Тобі двадцять один рік, Келеоре. Ти - герой, про якого говорить вся країна. Настав час укласти шлюб. Ти одружуєшся з принцесою Ліліаною, старшою донькою правителя.

Ці слова приголомшили юнака. Шляхетна маска миттєво злетіла з його обличчя.

- Що? - вигукнув Келеор, і його голос навіть зірвався від обурення. — Батьку, ви жартуєте? Яке одруження? Я не хочу! Мені лише двадцять один рік, я щойно повернувся з навчання! Який шлюб? Ні - значить ні.

- Досить! - батько зробив крок уперед і підвищив голос. - Твоє «хочу» в цій справі нікого не цікавить. Це воля імператора.

- Але я не люблю її! - Келеор відчув, як усередині закипає злість. Він звик, що будь-які його примхи виконувалися миттєво, адже батьки завжди купували йому все, що він просив. - Мені начхати, чий вона нащадок! Мені... мені подобається інша дівчина!

Почувши це, мати з ойканням підбігла до нього і впала перед сином на коліна, схопивши його за руки. Це було настільки нетипово для гордої аристократки, що Келеор розгубився.

- О, Келеоре, синку, благаю тебе, не кажи дурниць! - плакала вона, притискаючи його долоні до своїх щік. - Яка інша дівчина? Якась бідна столична панянка? Ти не розумієш, від чого відмовляєшся! Пожалій нас. Твій батько стільки років віддав службі, щоб ми мали все це. Цей шлюб - єдиний спосіб для нашого роду піднятися на саму вершину і закріпитися там назавжди. Якщо ти зараз відмовишся, імператор сприйме це як смертельну образу. Твого батька з ганьбою виженуть із посади, нас позбавлять прихильності, відберуть столичні привілеї і відправлять у глушину, на холодну Північ, до цих диких прикордонників!

Келеор вирішив використати весь арсенал умовляння. Його обличчя стало нещасним, в очах з'явилися сльози, а плечі затремтіли. Він теж опустився поруч із матір'ю на одне коліно і з відчаєм подивився на батька.

- Мамо, батьку... благаю вас, не змушуйте мене, - тихо, з надривом прошепотів він. - Я ж ваш єдиний син. Ваш герой. Я народився під північним сяйвом, щоб принести світу світло. Як я можу жити і брехати жінці, до якої нічого не відчуваю? Будь ласка, знайдіть інший вихід.

Але батько залишався непорушним. На його губах з’явилася сумна усмішка.

- Любий сину, я не маю такої влади.

- Але чому я? - з відчаєм у голосі мовив юнак.

- Це наказ. Ти сподобався принцесі. Вона прохопилася про це ненароком мені,та правителю. От він і вирішив порадувати доньку. Але послухай мене уважно. Цей шлюб підніме наш рід на ранг вище. Я стану Великим канцлером імперії. Нам відійдуть усі Південні землі, які зараз належать казні. Це величезні території, мільйонні прибутки в золоті та нові порти. Наша влада збільшиться вдвоє.

Міністр нахилився ближче і поклав руку синові на плече, важко притиснувши його своїм перстнем із лілією. Його голос перейшов на тихий шепіт.

- Ми станемо прямими родичами імператора. Уся столична знать плазуватиме перед нами. Нас любитимуть і боятимуться ще дужче. Ти станеш недоторканним принцом. Хто, як не наш герой, достойний цього титулу? Хто, як не ти?

Мати підвелася з колін, витираючи сльози хустинкою, і її тон знову став лагідним та вмовляючим.

- Подумай, Келеоре, - ніжно заговорила вона, гладячи його по каштанових кучерях. - Принцеса Ліліана красива, тиха й надзвичайно елегантна. Вона вихована і ніколи тобі не заважатиме. Проводитиме дні у своїх покоях за вишивкою, поки ти займатимешся державними справами. Ти будеш принцом, синку. Тобі належатимуть усі статки. А після весілля зможеш таємно зустрічатися з ким забажаєш, можливо, навіть візьмеш не одну наложницю... Але цей шлюб має відбутися. Заради нашої родини і твого майбутнього.