Глава 18

Нокс Авері 

Влаштувавшись у глибокій напівтемряві карети, юнак прикрив повіки, намагаючись якомога довше поспати. Його екіпаж безупинно мчав крізь сірий день. Поки господар ховався від гнітючої реальності в уривчастому сні, підлеглі вправно виконували свої обов'язки, зупиняючись лише за крайньої потреби, а перекушували прямо на козлах, підставляючи обличчя холодному вітру.

Коли на землю нарешті опустилася глуха, похмура ніч, із надр транспорту безшумно, наче виткана з самого мороку, вислизнула тінь і наблизилася до вартового, що грівся біля слабкого вогнища.

- Діємо як домовлялися, - пролунав тихий шепіт.

Вартовий мовчки кивнув, розвертаючись назад до єдиного джерела тепла, яке ледве розганяло чорноту навколо. Тим часом постать у чорній масці, з двома холодними лезами за спиною, осідлала одного зі скакунів і жорстоко пришпорила його, миттєво розчинившись у нічній темряві.

У міру того як вершник віддалявся від табору, кінь усе шаленіше прискорював хід, задихаючись у нічній прохолоді. Привали були безжально короткими - від тридцяти хвилин максимум до години. У такі хвилини знесилена тварина на тремтячих ногах важко падала біля водойм і, витягнувши зведену судомою шию, жадібно пила крижану воду. Завдяки такому смертельному темпу вони дісталися форту вражаюче швидко.

Залишивши ледь живу тварину на закинутій умовній ділянці, темна постать рушила вглиб похмурого пейзажу. Підійшовши до масивних дерев'яних дверей, які ніхто не охороняв, чоловік деякий час стояв нерухомо, вглядаючись у густі сутінки. Навіть на високих оглядових вежах не було жодної живої душі, що викликало зловісне передчуття. Усе навколо дихало небезпекою, проте й проникнути всередину тепер було значно легше.

Безшумно штовхнувши важкі ворота, які з глухим рипінням піддалися, фігура опинилася на внутрішньому дворі. За монументальною спорудою панувала могильна пустка, ніби весь гарнізон давно винищили. Але ця тиша була оманливою: на огородженій території мляво височіли великі й малі військові намети, з-під цупкої тканини яких пробивалися поодинокі, тьмяні смужки світла.

Сховавшись у глибоких, чорних тінях, постать беззвучно підкралася до першого шатра, найближчого до воріт. Усередині, в напівмороці, сиділо четверо похмурих чоловіків: двоє тримали руки на ефесах мечів, інші поклали поруч важкі луки. Вони мовчки грали в карти. Наступний намет виявився похмурою казармою, де в повітрі стояла важка задуха, а на ліжках лежали нерухомі, схожі на мерців, поснулі солдати.

Третій намет виявився їдальнею. Там перебували дві молоді дівчини та дівчинка на вигляд років чотирнадцяти. Усі брудні, із зав'язаними на головах хустинами, щоб немите волосся не падало на обличчя. На їхніх зап'ястках гніздилися масивні залізні браслети, які з кожним рухом ковзали, до крові розтираючи шкіру. На ногах трималися такі ж кайдани, але від них тягнувся важкий металевий ланцюг, прикріплений до опори. Полонянки не розмовляли й не плакали - їхні погляди були абсолютно порожніми, одяг зносився й подекуди порвався, а ноги залишалися босими. Від цього видовища Нокс скреготнув зубами, на мить забувши про обережність і ризик бути викритим.

На перший погляд біля форту все здавалося спокійним, якби не ці нещасні дівчата. Обійшовши всі намети, юнак приготувався до проникнення всередину будівлі, де мешкали вищі чини цього збіговиська.

Ось там уже вирував шум. Чулися дикі крики, завивання та шипіння - увесь спектр тамтешніх ,,розваг” постав перед ним. Ніхто навіть не намагався приховати звірства, адже в цьому не було потреби: єдине найближче місто повністю підпорядковувалося їм, тому й охорону тримали мінімальну.

Спустившись на нижні поверхи, туди, де зазвичай розташовувалися камери для полонених, Нокс застав жахливу картину. Замість ворогів там тримали дівчат - від зовсім малих до дорослих. Усі вони тулилися одна до одної й тремтіли. Більшість здавалися ні живими ні мертвими: вони дихали й рухалися, але згаслі очі свідчили про те, що життя давно покинуло їхні тіла. Коли бранки помітили чоловіка в чорному, то злякано відповзли в найвіддаленіші кутки своїх кліток.

Раптом за дверима почулися важкі кроки, а згодом - сміх. Тієї ж миті, коли замок клацнув і до приміщення зайшло троє солдатів, Нокс без звуку сховався в напівмороці однієї з порожніх камер. Тим часом здоровані підійшли до клітки, де тримали дітей різного віку.

- Ну що, вибрав когось? - озвався один із них.

- Не заважай, потрібен час. А то ще виберу не ту, і вона здохне, як попередня, - важке зітхання вирвалося з пащі цього нелюда.

- Я ж казав тобі: бери ту, якій дванадцять. А ти дев'ятирічну притяг. Ясна річ, що її тіло не витримало тебе, - реготнув третій.

Не чекаючи продовження цієї огидної розмови, Нокс безшумно вислизнув із тіні. Миттєвим точним помахом меча, який він вихопив з-за спини, юнак одним рухом відітнув голови мерзотникам. За секунду в різні боки бризнула гаряча кров. Полонянки в жаху позатуляли роти руками, відсахнувшись ще далі, хоча відступати вже не було куди. Вони щосили стримували крик, а з їхніх очей рясно лилися сльози.

Витираючи лезо об одяг обезголовлених трупів, Нокс глухо запитав:

- Тут усі, чи вас іще десь тримають?

- Троє в їдальні, - відгукнувся з напівтемряви тремтячий голос. - Сьогодні нас не чіпали... - пролунав тихий схлип.

- Чому? - запитав він, але у відповідь почув лише тишу.

Схилившись до мерців, чоловік стягнув їх докупи. Перенаправивши внутрішній жар свого тіла в долоню, він приклав руку до закривавлених тіл. Не минуло й кількох секунд, як плоть і кістки загарбників розплавилися, перетворившись на попіл. 

Так само непомітно, як і зайшов, Нокс покинув підвальні камери. Він почав проникати в інші кімнати, щоб на власні очі побачити, хто з тутешніх мешканців достойний прощення та другого шансу. Юнак вивідував таємниці й зазирав туди, куди офіційно дізнавача нізащо в житті не провели б.