Глава 17

Айлін Вайлдер

- Люба моя подруго, може, сходимо в місто? - у будинок зазирнула Іда.

На ній була звичайна довга чорна спідниця, на подолі якої красувалися вишиті тюльпани, та біла сорочка з довгими рукавами, поверх якої акробатка одягла темний корсет зі шнурівкою до грудей. Волосся дівчина заплела в косу. Вона раптом заклякла на порозі, зауваживши, як кумедно Айлін звивається, намагаючись дотягнутися до застібки на спині.

- О, то в тебе плани? - здивовано підняла брови гостя.

- Прошу, допоможи, я вже й так катастрофічно запізнююся! - благально видихнула Айлін.

Іда підійшла ззаду і спритно заправила неслухняний ґудзик у петлю.

- Ну так. Пам’ятаєш юнака, з яким ти мене познайомила?

Опинившись знову навпроти подруги, Іда помітила, як Айлін густо почервоніла, і вирішила трохи піддражнити її. 

- Хіба він твого кола? - хитро мружачись, зауважила вона.

- Та я й зараз переконана, що ні. Просто тоді стався неприємний казус, і я вирішила належно перепросити. — Айлін згадала їхню нещодавню розмову в парку і, зацікавившись, запитала: - Слухай, а ти знаєш щось про пророцтво?

Акробатка ствердно кивнула.

- Знаю. А що?

- Та просто цікаво... Чи бачила ти когось із його постатей у реальному житті?

Іда зміряла подругу промовистим поглядом і хихотнула:

- Так ти ж сьогодні з самим Рятівником ідеш обідати! Він народився під північним сяйвом, що автоматично робить його спасителем. Щоправда, так званий Руйнівник досі жодним чином не проявив себе. Через це ширяться чутки, ніби пророцтво фальшиве, проте люди все одно сліпо вірять у нього. І твого супутника обожнюють абсолютно всі.

- Ти нікуди не запізнюєшся, - крізь сміх додала подруга.

Отямившись від шоку, Айлін вибігла на вулицю. Вона спритно застрибнула на свого коня Талісмана, скерувала його в потрібний бік і злегка пришпорила. Під гучний стукіт копит дівчина швидко дісталася до визначеної таверни.

Скочивши на землю та віддавши конюху плату за догляд за твариною, вона увійшла всередину. До неї одразу підскочив тамтешній управитель. Він шанобливо вклонився, витягнувши одну руку вперед, а іншу заховавши за спину, і ввічливо запитав:

- Пані бажає столик на одну особу?

- Ні, до мене мають приєднатися. - Вирішивши перевірити слова Іди, Айлін упевнено мовила: - Келеор...

Вона хотіла продовжити, але чоловік умить змінився в обличчі.

- Що ж ви одразу не сказали! Ми не встигнемо належно підготуватися, наші найкращі місця зарезервовані...

Дівчина вже збиралася торкнутися його руки, щоб заспокоїти, але з-за дверей раптом долинув знайомий голос:

- Що ви, пане, не турбуйтеся. Нам підійде будь-яке місце, не переймайтеся так.

Обернувшись на звук, Айлін побачила бездоганно вдягненого вельможу. Його волосся було ідеально укладене, а на руках біліли витончені рукавички. Камзол ніжно-кремового кольору вдало підкреслював світлу шкіру аристократа. Чорна сорочка контрастувала зі світлим вбранням, а на правому плечі красувалася невелика брошка у формі метелика, яка грала всіма барвами, коли на неї потрапляли промені сонця.

Дивлячись на вродливого та заможного юнака, Айлін відчувала двоякі емоції. З одного боку, їй було нестерпно цікаво дізнатися про нього більше, з іншого - не хотілося заважати людині його рівня. Цього разу в його очах вона не помітила того моторошного погляду, який нещодавно її налякав, і від цього на душі стало трохи легше. Проте через надмірну увагу, яку прикував до себе її супутник, дівчині було ніяково.

Айлін звикла бути невидимою: це допомагало їй непомітно пробиратися в будинки та чужі кишені, коли не вдавалося заробити чесно. Тепер же вона почувалася вкрай ніяково, тоді як молодик цією увагою явно насолоджувався. Його миттєво обступили всі відвідувачі закладу, яких тут зібралося чимало. Вони перебивали один одного й намагалися сунути йому до рук якісь записки чи дрібнички. Келеор лише безпорадно та вибачливо дивився на неї крізь цей натовп.

Вирішивши присісти на будь-яке вільне місце, Айлін стала чекати, поки її супутника нарешті дадуть спокій. Проте це виявилося марною затією. Натовп розійшовся лише за якийсь час, і то тільки після того, як особиста охорона молодика почула його прохання про допомогу. Зачинені до цього найкращі місця закладу якимось дивом миттєво звільнилися.

Пройшовши за працівником, вони опинилися в окремій залі, з якої відкривався краєвид на сцену. Там під тужливу мелодію скрипки кружляли в танці дівчата. Звук був настільки чарівним, що Айлін заслухалася й геть забула про все навколо. Коли ж останні акорди легкої, невагомої і водночас сумної до мурашок мелодії стихли, вона побачила перед собою таку кількість їжі, яка в неї попросту не влізла б. До того ж дівчина розуміла, що нізащо не зможе розплатитися за все це добро, яке планувала замовити на знак вибачення за той прикрий інцидент.

- Ем… - невпевнено протягнула вона.

- Не переймайся, я заплачу, - спокійно відмахнувся він.

- Але в мене стільки не вміститься, це занадто, - на підтвердження своїх слів Айлін обвела поглядом три чималі столи, заставлені тарілками. Деякі страви навіть не вміщалися, тож їх ставили майже одна на одну.

- Я наказав, щоб порції робили крихітними. Аби більше влізло.

Усвідомлення того, наскільки вони нерівні за статусом, буквально прошило її хребет, змушуючи напружено вирівняти спину. Проте дівчина змовчала й потягнулася до першої страви, яка навіть у зменшеному вигляді здавалася досить об'ємною. Щоб спробувати бодай половину й не образити кухарів, які так старались, вона куштувала по одній ложці з кожної тарілки. Утім, уже на шостій страві Айлін відчула, що їй недобре: шлунок протестував проти такої різноманітної та незвичної їжі. Як не шкода було чужої праці, їй довелося відкласти прибори. Вона подивилася на юнака, який весь цей час уважно розглядав її й навіть не доторкнувся до цього багатства.