Глава 8

Келеор Евергард

Важкі дубові двері спальні розчинилися, і до кімнати швидким, гучним кроком зайшов міністр урочистостей. Його обличчя аж тремтіло від люті, а в руках він стискав офіційний наказ із сургучевою печаткою Імператора. Попри свою задишку та натужний тріск корсета під пишним одягом, вельможа виглядав так, наче ось-ось лусне.

Келеор, який до цього сидів у кріслі, розглядаючи краплі дощу на шибці, повільно повернув голову. На його обличчі з'явилася м'яка, спокійна усмішка. Проте, коли він побачив батька, вона вмить розтанула. Юнак підвівся й підійшов до міністра, який важко опустився на диван.

- Що сталося? Хто вас так засмутив?

- Ох, сину... Поки тебе не було, з якихось нетрів виліз пройдисвіт. Він за короткий час зміг завоювати довіру Імператора та піднятися з простого служки до Головного дізнавача імперії. Уявляєш? - від обурення щоки вельможі ледь здригалися.

- Значить, він талановитий, я б хотів із ним подружитися, - намагаючись заспокоїти батька, почав був Келеор.

- Навіть не думай! - аж підскочив той.

- То що все-таки сталося? Може, я чимось допоможу?

Чоловік дивився на свого молодого, сильного, красивого сина й помалу танув. Перед ним стояв уже не малюк, проте для батька він ніколи не зміниться. Сльози самі собою навернулися на очі. Простягнувши руки до сина, чоловік мовив:

- Не переживай, я доб'юся того, щоб Імператор звернув на тебе та твою велич свій погляд.

- Татку, я не хочу... Мені спокійно живеться з вами та мамою, - кліпаючи довгими віями, мовив юнак.

Проте його вже не слухали. За допомогою сина міністр підвівся і, важко переставляючи захекане тіло в бік дверей, кинув:

- Я знаю, що робити. Завтра ти підеш зі мною. Ми влаштуємо для столиці свято, якого вона ще не бачила!

З цими словами він зачинив двері.

Коли двері за батьком зачинилися, Келеор ще кілька митей дивився їм услід. Його серце стислося від тихого жалю. Йому було незвично й боляче бачити батька таким захеканим і знервованим через якогось незнайомиць. Проте слова вельможі, що завтра вони разом підуть влаштовувати грандіозне свято для столиці, повернули юнакові спокій. Раз батько сказав, що знає, що робити, значить, усе буде добре.

Юнак підійшов до великого дзеркала, відкинувши з чола світло-каштанове пасмо. На ліжку вже чекав новий святковий костюм - камзол кольору глибокого королівського синього, розшитий срібними нитками, що імітували спалахи зірок. Одягаючись, Келеор відчував, як у його грудях звичним теплом пульсує чиста, приборкана на горі магія. Він був готовий до всього, що приготувала йому доля.

Ранок наступного дня зустрів столицю гуркотом позолочених коліс. Родова карета Евергардів рухалася головним трактом із пишністю, яка личила хіба що членам імператорської родини. Попереду гордо крокували гвардійці в біло-синіх лівреях, а за ними, на білосніжному скакуні, чия шерсть виблискувала на сонці, поважно їхав Келеор.

Щоранку тисячі простолюдинів чекали біля брами, але для екіпажу міністра урочистостей важкі залізні ворота столиці розчинилися за секунду. Натовп у черзі миттєво хитнувся назад, бідняки падали на коліна перед «Рятівником». Келеор спішився і почав підводити простолюд, примовляючи:

- Що ви робите? Не потрібно.

Коли він підводив бідняків, ті судомо тицяли в руки юнакові свої найдорожчі речі. Насилу вирвавшись із допомогою гвардійців від збожеволілого натовпу, Келеор застрибнув у карету, вкрай утомлений такою бурхливою увагою. Його батько, навпаки, задоволено засміявся і весело поплескав сина по плечах.

Уже за годину вони прибули до центрального імператорського парку, де на повну силу кипіла робота. Десятки слуг під наглядом суворих наглядачів монтували велетенську сцену для Свята Літа, розвішували шовкові стяги та розставляли клітки з екзотичними птахами, а також паперові ліхтарики, всередині яких уже палахкотів живий вогонь.

- Очікуй мене тут, синку, я маю перевірити південні трибуни, - важко дихаючи через задушливу спеку, кинув міністр і поспіхом рушив до майстрів.

Келеор залишився наодинці посеред затіненої алеї. Він ліниво спостерігав за метушнею, як раптом його увагу привернув чийсь чистий, дзвінкий сміх біля струмка, що протікав неподалік від сцени. Там, трохи осторонь від робітників, розташувався табір бродячих артистів. Великий чорний кінь із білою гривою спокійно пив воду з потоку, а поруч із ним на траві сиділа дівчина. На ній були прості мандрівні штани та шкіряний корсет, а пишна грива темно-каштанових кучерів яскраво ловила сонячне проміння. Вона весело щось розповідала своїй подрузі в синьому костюмі, тримаючи в руках яблуко.

У цей момент дівчина підвела голову. Її великі карі очі з незвичайним лисячим розрізом зустрілися з м'яким, шоколадним поглядом Келеора. На відміну від усіх міщан, вона не схилила голови і не впала на коліна. Вона дивилася на розкішного вельможу прямо, спокійно і з легкою, ледь помітною іронією.

Серце Келеора зробило дивний, нетиповий удар. Зійшовши з трави на бруківку, він підкликав одного зі слуг, які якраз носили квіти.

- Хто це там? - юнак ледь помітним кивком указав на групу людей.

Простеживши за його поглядом, чоловік відповів:

- Це відомі акробати, ваша милосте. Вони подорожують містами й показують дивовижні вистави.

Поки Келеор розмовляв, дівчина спритно скочила на скакуна, розвернула його і, пришпоривши, миттєво зникла з очей. Постоявши якусь мить у нерішучості, юнак усе ж підійшов до артистів.

- Перепрошую, - тихо мовив він.

На нього підвела погляд та сама акробатка в синьому костюмі, яка щойно розмовляла з утікачкою. Вона просто шанобливо схилила голову і мовчки чекала.

- Чи не могли б ви сказати, хто та дівчина? - запитав Келеор.

Якийсь час подруга Айлін мовчки сканувала його розкішну фігуру, а потім загадково посміхнулася й відповіла: