Глава 5

Нокс Авері

Теперішнє

Нічні сутінки були дивовижно красивими, перетворюючи знайомі вулиці на щось абсолютно невпізнане. Безхмарне небо прикрашали місяць та зорі, схожі на маленькі магічні цятки, що яскраво миготіли на небосхилі, а золотаве світло багать додавало місту таємничості. На вулицях усе ще було галасливо: то тут, то там виднілися постаті перехожих, які підходили до лавок за смаколиками, котрих не купиш удень. Бродячі танцівниці влаштовували видовищні вистави з вогнем, а на головній площі базару вирував такий же жвавий рух , як і за сонячного світла. Тихою течією річки повільно ковзали паперові ліхтарики, освітлюючи водяні брижі, а з дверей розважальних закладів без упину виходили й заходили містяни: п'яні й тверезі, закохані, сумні чи веселі - усе це змішувалося в єдиній теплій атмосфері.

Проте варто було зробити крок убік від святкового гамору, як чарівність миттєво зникала. Вузький бічний провулок тонув у густій тіні, яку ліниво розсіювали кілька магічних ліхтарів - настільки тьмяних, що в їхньому кволому мерехтінні важко було розгледіти власну долоню. Золотий блиск ярмарку залишився позаду, поступившись місцем небезпечній, глухій тиші.

Раптом у цьому похмурому затінку з'явився жіночий силует , через плече якого була перекинута проста полотняна торба. Дівчина йшла спокійно й задумливо, опустивши голову. Вона занадто часто поверталася цією дорогою додому вночі після важкої праці в маєтку, аби зважати на темні кутки чи лякатися схованих загроз. Заколисана звичним, вивченим до дрібниць маршрутом, покоївка рухалася майже на автоматі, повністю занурена у власні думки.

Саме через цю втому вона надто пізно помітила, як прямо перед нею з суцільного мороку виріс високий чоловічий силует. Врізавшись у нього, дівчина злякано скрикнула і почала падати назад, проте чиїсь міцні руки не дозволили їй цього зробити, залізно вхопивши за плечі.

- Пробачте, я не помітила... і дякую, - поспіхом кинула бідолаха.

Незнайомець мовчки випустив її, але дивне, лиховісне передчуття змусило миттєво пришвидшити крок. Щойно вона звернула за поворот, як серце стислося від паніки. Незважена гостя озирнулася, щоб перевірити, чи не йде той чоловік слідом, і в цю ж мить знову з розгону врізалася в когось. Усе повторилося: її знову відпустили, та коли жертва почула за спиною важке тупотіння не однієї пари ніг, кинулася тікати. Під час бігу вона озирнулася, заплуталася у власній спідниці й важко розтягнувшись на холодній, вологій бруківці. Торбинка вилетіла з її рук.

- Яка зустріч, - цей голос вона ніколи не забуде. Він снився їй у кошмарах кожної ночі протягом усіх цих п'яти років.

Не вірячи власному жаху, нещасна підвела голову і зустрілася поглядом із чоловіком. Його темні очі були сповнені холодного презирства та хворобливої жаги.

- Ми з друзями доволі довго чекали на тебе тут. Не втрималися і показалися трохи раніше, - посміхнувся він, повільно підходячи ближче. Його спільники вже оточували її, відрізаючи всі шляхи до відступу. - Ти ж не проти закінчити те, на чому нас колись зупинили? Можеш кричати, скільки заманеться - все одно ніхто не почує.

Один із чоловіків ліниво клацнув пальцями. Навколо них миттєво спалахнув синюватим світлом магічний купол, накриваючи провулок і повністю відрізаючи будь-які звуки від зовнішнього світу.

- Ти навіть не уявляєш, наскільки я був злий, коли нам завадили, - прошепотів лідер. - Але сьогодні ти звідси живою не вийдеш.

Один із нападників мертвим хватом заломив її руки назад. Другий, широко розвівши її ноги, притис їх до каміння. Ватажок нахилився над нею, знущально торкнувся її губ й, проводячи кінчиками пальців, почав спускатися все нижче. По її щоках градом покотилися гарячі сльози. З її грудей вирвався відчайдушний, оглушливий крик про допомогу, але за межами синього бар'єра панувала мертва тиша - навіть бродячі собаки не поворухнулися.

Ранкове світло проникало у вікна будинків, будячи містян теплими променями. Торговці від самого ранку готували лавки до відкриття. Хтось робив заготовки для страв,інший - поспіхом витирав пил з прилавків минулого дня, усі метушилися, готуючись до напливу покупців.

Ближче до обіду, коли спека набирала обертів, а прислуга та простолюд снували ринком, вибираючи свіжі овочі, фрукти, м’ясо та крупи, почувся гуркіт металевих коліс об бруківку та цокіт копит. Чоловік, сидячи на передку, щосили поганяв коней і кричав на неквапливих перехожих:

- З дороги! Розійдіться!

Слідом за каретою крокували десять бійців різної статури та зросту, повністю одягнених у чорне. Штани були заправлені у високі шкіряні чоботи, а довгі туніки, підперезані широкими поясами, спускалися до гомілок. Тканина на них була навмисно розрізана з чотирьох сторін, аби не сковувати рухів у бою. Кожен із них мав при собі різну зброю - від важких мечів до довгих хлистів. Побачивши цю похмуру процесію, люди миттєво звільняли шлях, не наважуючись навіть дивитися їм услід.

- Та сховай ти очі, дурню, не дивися на ту чорну труну! - почувся різкий, переляканий шепіт з-за м'ясного прилавка, де ховалися двоє перехожих.

Молодий хлопець, який привіз товар на продаж, поспіхом опустив голову, судомно вхопившись за край свого дерев'яного воза. Поруч стояв повнуватий кухар із куцими вусами та засаленим рушником на плечі, який затамував подих, спостерігаючи за процесією в чорному.

- А хто це? Спадкоємець якоїсь вельможної родини? - тихо, затинаючись від страху, запитав юнак, ховаючи обличчя за ящиками.

- Який там вельможа! Це кати... - кухар перейшов на гарячковий, ледь чутний шепіт, нервово озираючись на бійців зі зброєю. - У тій кареті їде Головний дізнавач імперії. Простий бідняк, який три роки тому виліз із найбрудніших нетрів і вигриз собі владу зубами. Подейкують, він заживо здирає шкіру з людей у підземеллях столиці, просто щоб вибити потрібне йому зізнання.