Глава 4

Келеор Евергард

Теперішнє
 

На самій вершині Селестинової гори стояла одноповерхова добротна оселя. Оскільки вона була повністю дерев'яною, стіни та дах за довгі роки так рясно поросли мохом, що споруда здавалася зеленою аж до землі, гармонійно зливаючись із навколишньою природою.

У невеличкому дворі сидів молодий чоловік двадцяти одного року. Уже не дитина й не підліток, він мав привабливу, шляхетну зовнішність: охайне світло-каштанове волосся та гострі, чітко окреслені вилиці. Його поза випромінювала спокійну впевненість і легке очікування. Відкинувшись на спинку різьбленого стільця, юнак невимушено закинув ногу на ногу і злегка підняв підборіддя, проводжаючи поглядом хмари. Його темні очі кольору розтопленого шоколаду дивилися м'яко й тепло, а на губах блукала легка усмішка. Він виглядав як людина, яка щиро співпереживає іншим і завжди готова вислухати.

На тлі скромного подвір'я його вбрання виглядало розкішно - темний камзол із дорогої тканини був щедро оздоблений витонченою золотою вишивкою, що м'яко виблискувала на сонці. Келеор очікував, коли до нього нарешті вийде вчитель.

Раптом відчинилися єдині вхідні двері, і з хатини вийшов магістр, у якого Келеор навчався останні п'ять років, майже не змінився - йому все так же на вигляд було трохи за сорок. Хіба його темного волосся ледь-ледь торкнулася сивина, а сильне, підтягнуте тіло було вищим за юнака на цілу голову. Магістр мав міцні, масивні руки, здатні одним ударом позбавити суперника життя.

- Вчителю, - Келеор одразу підвівся, висловлюючи глибоку повагу шанобливим поклоном.

- Не потрібно церемоній. За ці п'ять років навчання ти став мені як син, - відповів чоловік, із вдячністю приймаючи шану свого вихованця.

- Дякую за все, що ви для мене зробили і чого навчили, але на цьому наші шляхи завершуються.

Келеор схилив голову в останньому поклоні, розвернувся і впевнено попрямував до кам'яної огорожі, де подекуди зяяли прогалини - сліди від його колишніх магічних практик.

Спуск виявився складним: стежка була вибоїстою, кривою і подекуди обривалася над глибокими прірвами. Високі скелі перегороджували шлях, а густі крони дерев надійно ховали від палючої обідньої спеки. Якби не магія, Келеор спускався б звідси дуже довго і точно розірвав би на шматки свій ошатний одяг. Проте зараз, використовуючи внутрішню силу, він подолав усю відстань менш ніж за двадцять хвилин.

Уже біля підніжжя юнак зупинився і востаннє поглянув угору. Гора була велетенською, сповненою прихованих небезпек, хижих звірів та хитромудрих стежок. Мимохідь у пам'яті виринув спогад із шістнадцятиріччя. Того ранку, одразу після церемонії прийняття в учні, він точно так само дивився на цю грізну півторатисячну вершину. Магістр просто кинув йому під ноги сумку з речами, наказав: „Доберися сам, усе необхідне ось тут“, - і миттєво зник.»

Тоді, п'ять років тому, Келеор блукав цілий місяць, перш ніж дістався будинку на вершині. Той шлях став для нього жорстоким уроком. Підліток швидко збагнув, що не варто заходити в темні печери, якщо ти не готовий до наслідків, і що те саме стосується водойм чи привабливої на перший погляд їжі. Яри, слизькі підйоми - усе це закарбувалося в пам'яті назавжди.

Але зараз усе це залишилося позаду. Важкі тренування закінчилися, він повністю приборкав свій дар. Настав час повертатися до батьків.

Ворота знайомої садиби тонули в променях західного сонця, що розливалося навколо дивовижними барвами. Келеор тільки-но заніс руку, щоб постукати, як важкі стулки самі розчинилися перед ним.

- Сину! - Елеонора миттєво кинулася в обійми свого хлопчика. За ці п'ять років вона майже не змінилася, хіба що шарів косметики на її обличчі побільшало - жінка старанно ховала перші зморшки.

А ось батько роздобрів іще дужче: тепер навіть жорсткий корсет, який раніше створював бодай якусь ілюзію підтягнутості, зовсім не допомагав.

- Синку, нарешті ти тут! Ми так чекали на тебе, - радісно заговорив вельможа. - На твою честь влаштували грандіозний прийом. Давай поквапся, гості вже збираються!

У маєтку нічого не змінилося. Коридорами поспіхом снували слуги, тримаючи в руках важкі вази з квітами та таці з вишуканими стравами. Батьки повели його через територію маєтку. Крокуючи бруківкою, Келеор уже й забув, наскільки величезною була їхня садиба: від головного в'їзду доводилося йти не менше десяти хвилин, щоб дістатися парку, де зазвичай приймали візитерів. Посеред цієї оази величною кроною височів старий дуб. Він був настільки кремезним, що затіняв добру частину простору, де з легкістю могли вміститися п'ятсот людей. Навколо дерева у три ряди квітли орхідеї, троянди та півонії. Простір розділяв невеликий прозорий струмок, уздовж якого стояли затишні дерев'яні альтанки.

Тут батько затримався, коротко кивнув синові й поспіхом рушив у бік парадного входу, де вже чулися голоси перших гостей. Келеор та Елеонора пішли далі вглиб парку наодинці

Раптом погляд Келеора зачепився за знайому постать дівчини, одягненої у форму служниці. Вона якраз бігла повз них у справах.

- Мамо, а це?.. - юнак ледь помітно повів головою в бік покоївки.

- О, ти пам'ятаєш її? - лагідно посміхнулася Елеонора. - Це та сама дівчина, яку ти тоді врятував. Сьогодні її останній день роботи у нас. Вона була неймовірно вдячна тобі за порятунок і всі ці роки служила нашій родині вірою та правдою.

- Чому ж вона тоді йде?

Мати лише невизначено знизала плечима.

- Іди до своєї кімнати, мій любий, приведи себе до ладу, - Елеонора ніжно провела долонею по його щоці, дивлячись на сина з невимовною гордістю. - Твій новий святковий костюм уже чекає там. Перевдягайся і мерщій виходь до нас, сонечко, а я побіжу допомагати батькові зустрічати шановну знать. Попереду твій вечір, мій герою.