Глава 3

Нокс Авері

5 років 

Сонце стояло високо, надходив самісінький розпал дня. Тепло лилося на все можливе і неможливе, крім однієї місцини, де стався безжальний бій, у якому постраждала молода жінка. Її синяво-чорне волосся відбивало потаємний холод, що вже ширився тілом. У районі грудей стирчав кинджал, а з рота струмочком текла кров. Вона якраз встигла заховати сина від нападників так, щоб його не побачили.

Коли все закінчилося, він сидів у своєму сховку й тремтів. Минув якийсь час, перш ніж хлопчик нарешті виліз назовні та побачив маму, чия шкіра поступово біліла, і тільки яскравий червоний колір крові так і залишився насиченим. Батьки колись розповідали йому, що не можна підходити в ту мить, коли життя згасає, інакше смерть забере й тебе. Все, що він міг - це спостерігати, як лютий холод сковує жінку, перетворюючи її на прекрасну крижану статую.

Щойно мороз відступив, а крига остаточно скувала плоть, він кинувся вперед, обливаючи гарячими сльозами застиглий силует. У місцях, де сльози торкалися криги, здіймалася пара, розтоплюючи лід. Попри трагедію, хлопчик залишався настороженим, і коли почув удалині чиїсь голоси, швидко знайшов цеглину, яка, вочевидь, відпала від фасаду будинку. Піднявши уламок наскільки зміг, хлопчик з усієї сили опустив його на застигле тіло. Від удару крига миттєво розкололася на тисячі скалок.

Уже пізніше, сидячи біля фонтану на головній вулиці, він чекав на батька. Проте раптом до нього хтось заговорив - це була дівчинка його років. Вона обережно опустила свою маленьку долоньку йому на маківку, погладила по голові й щось лагідно розповідала. Потім сунула в руки булочку і, попрощавшись, кинулася в потрібний бік. Проте в останній момент вона обернулася. Саме в ту мить сонце, яке зовсім не гріло хлопчика після смерті найближчої людини, нарешті визирнуло з-за хмар, огорнуло постать дівчинки й ніби проросло теплом глибоко всередині нього. Її щира усмішка здалася йому найпрекраснішим, що взагалі можна було побачити в цьому світі, а її слова щось посіяли в серці:

- Ти все зможеш!

13 років 

У лісі голосно співали птахи, підтримуючи мелодію вітру та високих хвойних дерев. Спека обіднього дня тільки-но почала спадати, коли в густі хащі зайшли двоє. Чоловікові було років під сорок. Його колись коротке, охайне волосся насиченого чорного кольору тепер укрилося сивими пасмами і, значно відрісши, було зібране в низький хвіст.  Широкий лоб від постійних похмурих поглядів покривали глибокі зморшки. Його статура залишалася такою ж великою та кремезною, проте з роками й важкою працею втратила колишню спритність та силу. Єдине, що видавало його незвичність - це яскраво-жовті очі, які горіли внутрішньою силою, проте вже не так могутньо.

У руках він тримав дерев'яний меч. За ним йшов підліток - його точна копія, проте кольором та структурою волосся хлопчик завдячував матері: такі ж синяво-чорні, неслухняні кучері. Його постать за ці роки витягнулася, але ще не втратила дитячого шарму, а риси обличчя саме почали загострюватися. Він тримав у руках дерев'яний меч.

Слухаючи вказівки батька та пісню лісу, вони тренувалися до заходу сонця, а вночі поверталися додому. Так тривало доти, доки стара рана батька не далася взнаки. Чоловік відчував свій кінець, тому відтоді, як померла дружина, виховував сина в суворості. Після смерті матері вони обоє замкнулися в собі, майже ніколи не жартували й не усміхалися, як колись. 

Вони часто сварилися, особливо відтоді, як два роки тому син запитав:

- Чому ти не хочеш розказати, чому саме маму вбили? Чому не помстишся?

У відповідь завжди була лише тиша та втомлені слова:

- Забудь. Це її не поверне. Нічого вже не буде так, як раніше.

І ось зараз, під час останніх подихів, між ними знову стояли звинувачення та прохання. На тому самому місці, де проходили тренування на мечах, його батько лежав у купі опалого листя  під завиванням вітру. А над ним стояв тринадцятирічний хлопчик, міцно стискаючи дерев'яний меч рукою. Він дивився на до болю знайому картину смерті. Знову холод, знову він сковує м'язи, забираючи життя.

- Виконай моє передсмертне бажання: забудь про все і просто живи щасливо. Не шукай нікого, не мстись... - це були останні слова, які злетіли з батькових губ перед тим, як лід повністю огорнув його.

Хлопчик довго стояв і дивився на крижаний силует. Він уже давно все для себе вирішив і чітко знав, що робити. Тому, не вагаючись, високо заніс міцно стискаючи тренувальний меч, спрямувавши всю внутрішню силу в деревину, опустив його на кригу, яка колись була його батьком. Від удару крижана статуя вмить розсипалася на маленькі, яскраві крижинки.

Наступна глава перенесе нас у теперішній час! Хочете дізнатися продовження? Додайте книгу в бібліотеку 📌 та підпишіться на автора 🔔, щоб не пропустити оновлення!