Глава 2

Айлін Вайлдер

5 років 

Навряд чи хтось назвав би Айлін звичайною дитиною. Худорляве дівчатко з блідою, майже порцеляновою шкірою, вона дивилася на світ великими круглими карими очима, які здавалися занадто серйозними й мудрими для її ніжного віку. Головною її окрасою був пишний, неслухняний оберемок темно-каштанових кучерів, що м’якими хвилями спадали на плечі. Одягнена вона була скромно, але охайно - у сукню кавового кольору з простим білим комірцем. Дівчинка поважно ступала бруківкою, безтурботно розмахуючи однією рукою, поки в іншій міцно тримала свіжі, ще теплі булочки. Її погляд, як зазвичай, блукав затишними вуличками містечка. Рівні кам'яні фасади будинків тонули в пишному цвітінні літніх квітів. На брукованих дорогах зрідка гуркотіли запряжені екіпажі, інколи цокотіли копитами коні поодиноких вершників, а спокій цього дня оберігали неквапливі вартові порядку. Прямуючи до головної площі, де велично вигравав на сонці розкішний фонтан, Айлін уже збиралася звернути у свій провулок, аби нарешті віднести ліки слабкій матусі. Раптом її увагу привернула дитина. У затінку кам'яної стіни сидів худий хлопчик із загостреним підборіддям. Пасма його розпатланого, кучерявого синяво-чорного волосся падали на чоло, частково ховаючи обличчя, а щоки й тонкі руки були вкриті сірими смугами пилу та бруду. Одягнений він був у зношену, брудну сорочку з грубої мішковини зі рваними краями на плечах. Хлопчик сидів, сховавши обличчя в маленьких долонях, а крізь пальці струмочками стікали гарячі сльози. Усе його тендітне тіло дрібно тремтіло від гіркого, безутішного плачу.

Дитяча цікавість вмить перемогла всі інші думки. Айлін уповільнила крок, схиливши голову набік, і заворожено вдивлялася в чудернацького хлопчика. Забувши, що їй треба поспішати, вона навшпиньках звернула з дороги й підійшла ближче. Він так гірко ридав, що навіть не почув шурхоту її черевичків. Айлін сміливо нахилилася над ним і обережно опустила долоньку на його розпатлану маківку.

- Ти чого? Не умуй, - вона щосили старалася говорити лагідним, заспокійливим тоном, точнісінько як її матуся, і через це старання напрочуд мило пропустила літеру.

Від несподіваного дотику хлопчик застиг. Його плечі перестали здригатися. Він так і не прибрав рук від обличчя, лише злегка розсунув брудні пальці - зовсім трохи, аби бачити дивну гостю, але залишатися для неї непомітним.

Айлін на це навіть не зважила й просто весело щебетала далі:

- Не стримуйся, пакай. Мама каже: якщо очеться, потрібно пакати, тоді стане легше. Тримай! Мені вже час.

Рішуче просунувши найбільшу та найрум'янішу булочку прямо до його рук, дівчинка розвернулася і дзиґою помчала в глибину провулка. Проте в останню мить вона різко загальмувала й озирнулася. Сяючи щирою усмішкою, Айлін весело помахала йому рукою і крикнула на все горло:

- Ти все зможеш!

Наступної миті її легка постать зникла за поворотом, залишивши по собі лише тихий тупіт маленьких черевичків та солодкий аромат свіжої випічки.

11 років 

Цей день видався дощовим із самого ранку, або ж так небеса оплакували втрату. Зі свинцевих хмар без упину лилася вода, щогодини набираючи сили, а пориви вітру безжально зносили все на своєму шляху.

На околиці міста у звичайній хатинці з мінімумом прикрас та речей було двоє. Молода, колись витончена й красива жінка лежала на невеликому солом'яному ліжку. Її красу давно забрала важка праця та затяжна хвороба. У світло-каштановому волоссі вже було більше сивини. Колись пружна, ніжна шкіра вкрилася зморшками, сильно побілівши від недуги. Очі запали й почервоніли. Біля неї сиділа дівчинка, яка була копією мами в дитинстві, тільки колір очей був іншим, а волосся - темнішим. 

- Зачекай, я приведу лікаря, - зі сльозами мовила дитина.

- Не потрібно, ніхто не прийде в таку погоду, - відповіла слабким голосом жінка. - Не забувай дбати про себе. Не виходь із людських земель… - Сильний кашель перервав наступні слова.

- Мамо, не говори, тобі потрібні ліки, прошу, протримайся! Завтра я їх принесу.

- Там, за тумбочкою, є амулет у формі ока, надінь і ніколи не знімай. Пам'ятай те, що я розповідала. Я люблю тебе, моє маленьке лисеня…

Сльози градом текли по обличчю жінки, і перед тим як назавжди заплющити очі, з її губ злетів шепіт, який дівчинка ледь почула через негоду та власний плач. З останнім подихом матері Айлін упала на її тіло, яке ще зберігало тепло. У бажанні розбудити вона трясла матір за плечі, проте дива не сталося.

На світанку, витерши заплакане обличчя з припухлими від сліз очима, вона почала тягати сухі та товсті гілки до невеликої річки, біля якої вони жили. Від вчорашнього дощу дорогу розмило, було мокро й слизько, навкруги стояли глибокі калюжі. Намагатися зберегти чистий вигляд або не намочитися вона навіть не пробувала - просто на автоматі робила те, що колись розповідала мати. До самого вечора дівчинка переносила деревину, викладаючи з неї щось схоже на пліт на воді. Щоб пліт не відплив, вона міцною мотузкою прив’язала його до дерева. Колоди зв'язувала між собою гнучкою лозою - мати казала, що та добре загоряється. Наприкінці принесла солому.

Коли настав час переміщати тіло, Айлін застигла на порозі, тремтячи під хльосткими поривами вітру  в мокрому одязі та взутті. Проте її тремор був не від вітру, а від необхідності переносити уже холодну плоть матері та проводжати її в інший світ. Як не намагалася відтягувати, але далі зволікати не могла: за звичаями їхнього народу, щоб душа могла переродитися, небіжчицю потрібно спалити рівно за добу після останнього подиху.

Стоячи на березі, вона пустим поглядом проводжала яскравий вогонь, який огорнув замерзлі останки, зігріваючи їх своїм теплом.

Дитинство Айлін згоріло разом із цим плотом, і попереду на неї чекає зовсім інше, повне небезпек життя. Щоб дізнатися, як вона впорається з самотністю та куди веде її нитка долі, додавайте книгу до бібліотеки та підписуйтеся на сторінку автора!