Той, хто залишився

Минуло кілька днів.
Вони ночували в старій квартирі на верхньому поверсі.
Без страху.
Майже.
Сашко стояв на даху.
Вітер був теплий.
Небо — спокійне.
Прип’ять більше не виглядала мертвою.
Вона виглядала… забутою.
І живою по-своєму.
Кроки позаду.
— Знову не спиш? — спитав Денис.
Сашко усміхнувся ледь помітно.
— Вже не треба.
— У сенсі?
Сашко повернувся.
— Я відчуваю її навіть уві сні.
Денис нахмурився.
— Це звучить не дуже добре.
— Це не погано, — відповів Сашко. — Це… як зв’язок.
І в цей момент Іра тихо сказала:
— Сашко…
Він глянув на неї.
— Що?
— Ти… світлишся.
Він подивився на свої руки.
Ледь помітне світло.
Тепле.
Спокійне.
Таке саме, як у розломі.
Сашко завмер.
— Я… не просто змінив Зону, — тихо сказав він. — Я став частиною її.
Тиша.
Оля повільно підійшла ближче.
— Це небезпечно? — спитала вона.
Сашко чесно подумав.
— Для вас — ні.
— А для тебе?
Він подивився на горизонт.
— Я не знаю.
Вітер піднявся сильніше.
І в той момент він зрозумів.
Чітко.
Без сумнівів.
— Я не зможу піти, — сказав він.
— Що?.. — Денис різко повернувся.
— Якщо я піду далеко… баланс порушиться, — пояснив Сашко. — Я тепер як… вузол.
— Це божевілля, — сказав Денис.
— Можливо.
Іра опустила голову.
— Тобто ти залишишся тут… сам?
Сашко подивився на них.
І вперше — спокійно.
— Я не буду сам.
Він торкнувся грудей.
— Він тут.
Тиша стала м’якою.
Оля витерла сльози.
— Ми будемо приходити.
Сашко усміхнувся.
— Я знаю.
Він зробив крок до краю даху.
І подивився вниз.
На місто.
На Зону.
На новий світ.
— Хтось повинен тримати рівновагу, — тихо сказав він. — І тепер це я.
Світло в його руках стало трохи яскравішим.
І десь у глибині простору…
Зона відповіла.
Не словами.
А відчуттям.
Він більше не гість.
Він — частина.