Крок у невідоме

Зброя була направлена прямо на нього.
— Не рухайся! — крикнув один із солдатів.
Денис і дівчата стали попереду, але Сашко повільно підняв руку.
— Стоп… — тихо сказав він. — Не треба.
— Ти що робиш?! — прошепотіла Іра.
Сашко не відводив погляду від розлому.
Він відчував його.
Як серцебиття.
Як поклик.
— Вони все одно не зупиняться, — сказав він спокійно. — Але це вже не важливо.
Командир зробив крок вперед.
— Ти підеш з нами.
Сашко ледь посміхнувся.
— Ні.
І в ту ж мить зробив крок назад.
Прямо в кільце.
— Сашко, НІ! — закричала Оля.
Світ вибухнув.
Світло поглинуло його тіло, звук зник, простір розірвався — і він провалився кудись глибше, ніж будь-коли раніше.
Темрява.
А потім — світ.
Сашко стояв посеред Прип’яті.
Але вона була іншою.
Живою.
Люди ходили вулицями. Діти сміялися. Машини їхали. Небо було чистим.
— Це… — прошепотів він.
— До вибуху.
Сашко різко обернувся.
Позаду стояв він.
Його батько.
Живий.
Реальний.
— Ти знайшов шлях, — сказав він.
Сашко не міг повірити.
— Я… я можу все змінити? — голос його тремтів.
Батько дивився прямо в очі.
— Можеш.
І в цей момент світ навколо почав змінюватися.
Сашко побачив варіанти:
— світ без аварії
— світ без Зони
— світ, де батько живий
— світ, де він ніколи не приходив сюди
І ще один.
Темний.
Порожній.
Де нічого немає.
— Кожен вибір має ціну, — сказав батько. — І цього разу… ти платиш не тільки ти.
Сашко опустив голову.
Він зрозумів.
Якщо він врятує батька — Зона може не з’явитися.
Але тоді…
не буде тих, кого вона вже «врятувала» і змінила.
Не буде його шляху.
Не буде… цього зв’язку.
— Чому я?.. — тихо спитав він.
— Бо ти пам’ятаєш, — відповів батько.
Сашко заплющив очі.
І зробив вибір.
Світ різко змінився.