Той, хто зникає

Тиша після вибуху була неприродною.
Навіть солдати не рухались.
Світло розлому тепер пульсувало рівно, майже спокійно. Наче нічого не сталося.
Але Сашко відчував — сталося все.
Він підвівся, важко дихаючи.
— Ми… живі… — прошепотіла Іра.
— Поки що, — тихо відповів Денис.
Сашко обернувся.
— Тату—
І завмер.
Батько стояв поруч.
Але щось було не так.
Його силует мерехтів. Не як раніше — не як тінь.
Як сигнал, що зникає.
— Ти… це бачиш? — прошепотів Сашко.
Батько подивився на свої руки.
Вони ставали прозорішими.
— Я… — він замовк. — Це почалося.
Сашко зробив крок вперед.
— Ні. Ні, ні… ти не можеш зникнути!
Батько підняв погляд.
І вперше в його очах був страх.
— Ти змінив щось там, — тихо сказав він. — У самому джерелі.
Сашко похолов.
— Я просто… зупинив це…
— Ні, синку, — похитав головою батько. — Ти переписав частину подій.
Світ навколо ніби затремтів.
І раптом Сашко побачив короткий спалах.
Інший варіант.
Той самий об’єкт…
але без батька…
без його жертви…
без тієї історії, яку він знав.
Він задихнувся.
— Якщо ти не загинув тоді… — прошепотів Сашко, — тоді…
— Тоді мене тут ніколи не було, — тихо закінчив батько.
Тиша вдарила сильніше за будь-який вибух.
— Ні… — Сашко похитав головою. — Я знайду спосіб. Я все виправлю!
Батько зробив крок назад.
Його тіло стало ще менш чітким.
— Слухай мене, — сказав він спокійно. — Це не кінець. Це вибір.
— Я не хочу такого вибору! — крикнув Сашко. — Я не хочу втрачати тебе знову!
Очі батька стали м’якими.
— Але ти вже втратив, — тихо сказав він. — І саме тому ти тут.
Сашко завмер.
Друзі мовчали, не розуміючи, що відбувається.
— Я був частиною твоєї дороги, — продовжив батько. — Але тепер… ти йдеш далі сам.
Його голос почав розчинятися.
Світло проходило крізь нього.
— Ні… будь ласка… — Сашко простяг руку.
І на мить їхні пальці торкнулися.
Тепло.
Справжнє.
— Ти сильніший, ніж думаєш, — сказав батько. — І Зона це знає.
Його силует почав розсипатися світлом.
— Я знайду тебе! — крикнув Сашко. — Я поверну все!
Батько усміхнувся.
— Можливо… ми ще зустрінемось.
І зник.
Світло згасло.
Тиша.
Сашко стояв, не рухаючись.
— Сашко… — тихо сказала Оля.
Він не відповів.
Його руки тремтіли.
Очі були порожні.
— Його… більше нема?.. — прошепотіла Іра.
Сашко повільно підняв голову.
І в його погляді більше не було страху.
Лише рішучість.
— Ні, — сказав він тихо. — Він десь є.
Він подивився на розлом.
Тепер спокійний.
Контрольований.
— І я знайду його.
Десь позаду клацнули затвори зброї.
Солдати оговталися.
— Об’єкт нестабільний. Суб’єкт — ключ, — сказав командир. — Взяти його живим.
Денис став перед Сашком.
— Спробуйте.
Сашко не ворухнувся.
Він дивився тільки на розлом.
І відчував його.
Тепер сильніше, ніж будь-коли.
— Якщо щоб повернути його… потрібно пройти далі… — прошепотів він, — тоді я піду до самого кінця.
Світло в кільці відповіло.
Ледь помітно.
Але достатньо.
Зона почула його.