Біг крізь розломи

Двір зустрів їх тишею, що різала вуха.
Але це була не звичайна тиша.
Це була пастка.
Сашко різко зупинився.
— Не рухайтесь!
Денис ледве не врізався в нього.
— Що тепер?!
Сашко вдивлявся вперед. Повітря тремтіло — ледве помітно, як гаряче марево над асфальтом. Але тут не було тепла.
Тут було викривлення.
— Тут усе… неправильно, — прошепотів він.
І тоді вони почули.
Кроки позаду.
— Вони близько! — крикнула Іра.
Сашко заплющив очі — і знову побачив.
Кілька секунд уперед.
Денис біжить прямо…
робить ще крок…
і зникає в розломі.
— Ліворуч! — різко крикнув Сашко.
Вони кинулися вбік.
І в ту ж мить перед ними розкрився розлом — невидимий до цього. Повітря спалахнуло білим, і шматок землі просто… перестав існувати.
— Ти це бачив?! — закричала Оля.
— Я бачу трохи наперед, — задихано відповів Сашко. — Але це змінюється!
Зона адаптувалася.
Тепер кожне його рішення змінювало наступне.
Позаду пролунали постріли.
— Стояти! — крикнули з темряви.
Кулі пролетіли поруч — і одна з них потрапила в аномалію.
Простір вибухнув.
Світло розлетілося хвилями, і один із переслідувачів закричав — його тіло витягнуло в довгу смугу і зникло.
— Вони теж не знають правил! — вигукнув Денис.
— І це нас врятує, — сказав Сашко.
Але попереду було гірше.
Двір закінчувався відкритим простором — колишнім дитячим майданчиком. І тепер він був повністю вкритий аномаліями.
Світлові плями. Викривлені зони. Тіні, що рухались самі по собі.
— Ми не пройдемо… — прошепотіла Іра.
Сашко подивився вперед.
І побачив шлях.
Не повністю.
Лише шматками.
— Є дорога, — сказав він. — Але вона змінюється.
Батько з’явився поруч.
— Ти вже не просто бачиш, — тихо сказав він. — Ти взаємодієш.
Сашко зробив крок.
Світло перед ним здригнулося — і розступилося.
— За мною! Не відставати!
Він рухався швидко, але обережно. Кожен крок — як рішення. Як вибір між життям і зникненням.
Оля ледь не ступила в світлову пляму — Сашко встиг відтягнути її.
— Не дивись на світло! Дивись на мене!
Тіні почали рухатися швидше.
Одна з них різко з’явилася перед Денисом.
Він завмер.
Тінь нахилилася… і повторила його рух.
— Вона… копіює мене… — прошепотів він.
— Не бійся! — крикнув Сашко. — Вона реагує на страх!
Денис стиснув зуби і зробив крок вперед.
Тінь відступила.
І розсипалася.
— Працює… — видихнув він.
Позаду знову пролунали постріли.
Але цього разу — крики.
Аномалії почали атакувати переслідувачів.
Світло спалахувало, земля зникала, тіні нападали.
Зона обрала сторону.
Або просто захищала себе.
Сашко зупинився на краю майданчика.
Попереду — вузький прохід між будівлями.
Без аномалій.
Поки що.
— Туди! — крикнув він.
Вони вибігли з пастки.
І в ту ж мить позаду все зімкнулося.
Світло згасло.
Тіні зникли.
Ніби нічого не було.
Сашко впав на коліна, важко дихаючи.
— Ми… пройшли…
Батько стояв поруч, дивлячись у темряву.
— Ні, синку, — тихо сказав він. — Ми тільки зайшли глибше.
Сашко підняв голову.
І вперше відчув це чітко:
Зона більше не просто реагує на нього.
Вона веде його.