Помилка часу

Прожектор гелікоптера різав темряву, мов ніж. Світло впало на дах, і тіні друзів витягнулися неприродно довгими.
— Вони нас бачать, — прошепотіла Оля.
Сашко стояв нерухомо. Перед очима знову спалахнуло бачення:
двір унизу…
спалах світла…
крик…
і тіло Дениса, що падає без руху.
— Це станеться через кілька хвилин, — сказав він різко.
— Що саме? — Денис нервово посміхнувся. — Ти мене лякаєш.
— Ти помреш, — тихо відповів Сашко.
Тиша впала, як камінь.
— Дуже смішно, — сказав Денис, але голос його вже тремтів.
Батько Сашка зробив крок вперед.
— Якщо ти втрутишся — ти змінюєш не лише подію. Ти змінюєш Зону.
— Я не дам йому померти, — твердо сказав Сашко.
Внизу вже чулися кроки. Люди з організації входили в під’їзд.
— У нас мало часу, — сказала Іра.
Сашко заплющив очі. Він бачив усе наперед:
Денис стоїть біля краю даху…
світловий розлом відкривається просто під ним…
і все закінчується.
— Відійди від краю, — різко сказав Сашко.
— Що?
— Просто відійди!
Денис зробив крок назад. Один.
Другий.
Бачення змінилося.
Тепер розлом відкривався в іншому місці.
Прямо під Ірою.
— Ні… — Сашко різко схопив її за руку і відтягнув.
Світ тріснув.
Аномалія відкрилася там, де вони стояли секунду тому. Повітря вибухнуло світлом, дах розірвало тріщиною.
Друзі впали на землю.
— Ти це зробив! — закричала Оля. — Ти змінив це!
Але Сашко вже бачив нове.
І цього разу було гірше.
Внизу двері вибили.
Озброєні люди піднімалися сходами.
І в новому варіанті майбутнього…
вони не просто знаходили їх.
Вони брали Сашка.
— Ми повинні йти, зараз! — крикнув Денис.
— Ні, — прошепотів Сашко. — Я все зіпсував…
Батько підійшов ближче. Його обличчя було серйозним.
— Це і є ціна, синку. Зона не дозволяє змінювати щось без наслідків.
Кроки вже були поруч.
Світло ліхтарів прорізало темряву сходів.
— Туди! — Іра показала на інший вихід із даху.
Вони побігли.
Позаду пролунали голоси:
— Вони тут! Рух!
Сашко біг, але в голові знову і знову крутилася одна думка:
він врятував друга…
але зробив їх ціллю.
І найгірше — він відчував, як Зона реагує.
Розломи навколо почали відкриватися частіше.
Нестабільніше.
Небезпечніше.
— Вона злиться… — прошепотів Сашко.
— Ні, — відповів батько. — Вона адаптується.
Вони вискочили у темний двір.
Аномалії світилися навколо, як пастки.
Позаду — озброєні люди.
Попереду — невідомість.
І Сашко вперше зрозумів:
він більше не просто частина Зони.
Він став її помилкою.