Крик у порожнечі

Вони майже вийшли з вузького проходу, коли повітря раптом стало густим, як вода. Сашко зробив ще один крок — і світ навколо спотворився.
Земля під ногами зникла.
Він відчув, як падає… але не вниз. Убік. Простір скрутився, ніби його хтось згорнув у трубку. Друзі закричали, але їхні голоси звучали так, ніби доносилися крізь товщу скла.
— Не рухайтесь! — крикнув Сашко.
Перед ними відкрилася нова аномалія. Вона не світилася, не тріщала. Вона була невидимою — лише легке викривлення повітря, яке поглинало звук і світло. І всередині неї рухалися тіні.
Тепер вони були не просто силуетами. Вони набували форм, облич, очей. Їхні рухи стали цілеспрямованими.
Одна з тіней раптово кинулася вперед.
Іра зойкнула — її нога зависла в повітрі, ніби хтось невидимий тримав її. Світло почало огортати її тіло тонкими нитками.
— Ні! — Сашко кинувся вперед.
Батько з’явився поруч, його постать стала чіткішою, ніж будь-коли.
— Не силою! — сказав він різко. — Відчуй її! Зона реагує на страх!
Сашко заплющив очі. Серце калатало так голосно, що заглушало шепіт тіней. Він згадав слова батька: Зона навчає. Вона випробовує.
Тіні підступали ближче.
— Чого ти хочеш?.. — прошепотів Сашко в темряву.
І тоді він почув відповідь. Не словами. Відчуттям.
Зона хотіла вибору.
Світло навколо Іри почало стискатися. Якщо Сашко втрутиться неправильно — вона зникне так само, як ті інші люди.
Батько поклав руку йому на плече.
— Ти повинен довіритися собі, синку.
Сашко повільно підійшов до аномалії. Він не тікав. Не боровся. Він просто зробив крок назустріч.
Світло торкнулося його руки — і не обпекло.
Тіні завмерли.
— Вона не ворог, — тихо сказав Сашко. — Вона пам’ять. Вона біль. Вона… тисячі незавершених історій.
Світло навколо Іри ослабло. Невидима сила відпустила її, і вона впала на коліна, задихаючись.
Тіні відступили.
Аномалія почала згортатися, ніби закривалася рана в самому просторі.
Але перед тим як зникнути, одна з тіней наблизилась до Сашка. В її обрисах він раптом побачив знайоме обличчя — молодого батька.
Не того, що стояв поруч.
Іншого.
Можливого.
Того, хто не вижив.
Сашко відчув холод.
— У Зоні є більше, ніж один варіант майбутнього, — тихо сказав його батько. — І не всі вони закінчуються однаково.
Світ нормалізувався. Будинки знову стояли нерухомо. Повітря стало легшим.
Але Сашко вже знав:
Зона щойно показала їм, що може не лише спостерігати.
Вона може забирати.
І вона може вибирати.
І наступного разу вона може не відпустити.