Разом

Сонце сходило м’яким золотим світлом, і все навколо здавалося сповненим тепла і спокою.
Мелодія, що колись лунала лише за стіною, тепер звучала в наших серцях, у нашому спільному світі, у кожному подиху.
Ми сиділи на тій самій лавці в старому парку, де колись снилися перші сни.
Він тримав мою руку, і я відчула, як нитки нашої долі сплелися воєдино, міцніші за всі тіні і страхи, ніжніші за всі мелодії світу.
— Ми пройшли через стільки всього… — промовила я тихо, дивлячись йому в очі.
— І все привело нас сюди, — відповів він. Його усмішка була теплою, такою, що могла розтопити будь-які тіні.
Навколо нас розквітало місто, але тепер я бачила його інакше. Кожен звук, кожен промінь світла, кожен подих вітру — усе стало частиною нашої мелодії.
І ми слухали її разом, не потребуючи слів.
— Ти завжди будеш зі мною? — запитала я, ледве стримуючи хвилювання.
— Так, — прошепотів він, і його пальці переплелися з моїми. — Назавжди.
Мелодія, сни, тіні і знаки — все це стало нашою реальністю.
Ми зрозуміли, що містика не завжди приховує небезпеку чи страх. Вона може вести до справжнього щастя, до зустрічі тих, чиї душі шукають одна одну, навіть через час і простір.
Він притягнув мене ближче, і ми залишилися сидіти мовчки, слухаючи шум парку, шелест листя, легкий подих вітру — і всередині нас лунала музика, яку ми створили разом.
Я закрила очі, відчуваючи його серце поруч і розуміючи: ми дійшли кінця шляху, який почався з мелодії за стіною.
І тепер більше не було страху. Лише ми.

Разом.