Між нотам

Наступні дні промайнули швидко, але незвично.
Мелодія, яка раніше лунала за стіною, тепер супроводжувала мене скрізь — у думках, у снах, у ранковому вітрі, що гойдало фіранки в моїй кімнаті.
І щоразу, коли я відчувала її присутність, я знала: це він.
Ми зустрілися у маленькій кав’ярні неподалік мого будинку.
Він сидів за столиком біля вікна, і світло лампи відбивалося у його темному волоссі.
— Я приніс те, що ти любиш, — сказав він, піднімаючи чашку з ароматною кавою.
Я усміхнулася — він пам’ятав.
Ми говорили про все: про музику, про сни, про те, як світи можуть переплітатися, навіть коли ми цього не бачимо.
— Іноді я відчуваю, що ти поруч, навіть коли тебе немає, — зізналася я.
— Я теж, — промовив він тихо. — І знаєш, це не випадково. Мелодія — лише початок.
Після кави ми вирішили пройтися вулицями міста. Дощ ще стукав по дахах, створюючи свою ритміку, а ми йшли мовчки, ловлячи кожен звук, кожен подих.
І раптом маленький містичний збіг: листок, який летів від дерева, завис прямо між нами, і я відчула, як він торкнувся моєї руки.
Данило підняв погляд, і ми одночасно посміхнулися — якби він знав, що це знак, а я відчула його відгук.
— Це неймовірно, — прошепотіла я.
— Ні, — відповів він, — це ми.
У той момент я зрозуміла, що музика за стіною, сни, дощ і випадкові збіги — усе це була нитка, яка з’єднувала наші душі.
Ми йшли далі, і кожна крапля дощу, кожен звук, кожен погляд зміцнював зв’язок, який вже не можна було ігнорувати.
Коли ми повернулися до мого будинку, вечір опустився важким оксамитом.
— Хочеш зайти на хвилинку? — запитав він.
— Так, — відповіла я, і серце калатало, але не від страху, а від очікування.
У моїй кімнаті пахло фарбами і дощем.
Він подивився на моє полотно, і на його обличчі з’явилося те саме легке здивування:
— Це твоє? — спитав він.
— Так… але здається, що ти частково створюєш його зі мною, — прошепотіла я.
Ми сиділи поруч, руки ледь торкалися фарб, музики, повітря.
І в цьому мовчанні звучала вся та магія, яка привела нас один до одного.
— Ти відчуваєш? — запитав він.
— Що? — прошепотіла я.
— Між нотами, — сказав він, — між кожним звуком і тишею… Ми там разом.
Я кивнула, і моє серце зупинилося на мить, наповнене щастям, містикою і трепетом.
Я зрозуміла: це лише початок.
Мелодія, сни, випадкові знаки — усе зводиться до нас, до цього моменту.
І я вже не боюся відповідати на поклик.