Крок назустріч

Наступного дня я прокинулася з відчуттям, що нічого не буде таким, як раніше.
Мелодія знову луною пронеслася в моїй голові, але тепер вона не була лише музикою за стіною — вона була закликом.
Я не могла залишатися осторонь.
Він існував у моєму світі тепер не лише як тінь, не лише як звук — він став частиною реальності, яку я не могла ігнорувати.
Я одягла пальто, взяла сумку і вийшла на вулицю. Серце калатало, і я ловила себе на тому, що дивлюся на кожен кут, кожне відкрите вікно, шукаючи його тіні.
І ось він — стояв біля того самого магазину, знову дивився крізь скло.
Цього разу я не зупинилася.
Я зробила крок вперед, і ще один, і ще.
Кожен крок віддавався в мені як удар, але я йшла далі.
Він помітив мене відразу.
Його очі розширилися, і на обличчі з’явилася легка усмішка — тепла, знайома, наче ми бачилися тисячу разів у снах.
Я наблизилася, і він відкрив двері магазину.
Миттєво між нами пролягла тиша, наповнена очікуванням і трепетом.
— Привіт, — сказав він нарешті, голос тихий, але чіткий.
— Привіт… — відповіла я, і мої слова звучали дивно чужими в моєму власному роті.
Ми стояли, дивлячись одне на одного, і світ ніби стискався, залишаючи нас самих у цій маленькій реальності.
Я помітила, як він обережно піднімає руку, наче не впевнений, чи можна доторкнутися, і торкається скла між нами.
Я зробила те саме, і відчуття легкого тепла пройшло крізь скло — немов між нами не було перешкоди.
— Я чув твої сни, — промовив він тихо.
Я здригнулася. Серце калатало, але тепер не від страху, а від неймовірного захоплення.
— Ти… ти чув? — прошепотіла я.
— Так. І бачив твою мелодію, — відповів він. — Вона… твоя, але і моя одночасно.
Мене охопило дивне відчуття — наче ми завжди були пов’язані, але тільки тепер змогли це відчути.
Ми сміялися тихо, сором’язливо, і сміх злився з дощовим вітром, що заглянув у вітрину.
Він запропонував піти у кав’ярню навпроти.
Я погодилася, не знаючи, чому, — просто відчувала, що маю йти.
Ми сіли за столик біля вікна. Дощ нарешті почав стукати по склу, створюючи музику, яка доповнювала нашу.
— Я давно чекав, — сказав він, дивлячись мені в очі.
— Я теж… — зізналася я, і в цих словах не було жодної брехні.
У ту мить я зрозуміла, що магія не лише в музиці, не лише у знаках і тінях.
Магія — у нас, у цій невидимій нитці, яка привела нас один до одного.
Ми говорили годинами, про все і ні про що, і з кожною хвилиною відчуття близькості ставало сильнішим.
Я більше не боялася, що це лише сон або галюцинація.
Це було реальне життя, і воно дарувало мені його присутність, його усмішку, його голос.
І коли я поверталася додому, відчуття магії не залишило мене.
Я знала, що це лише початок — і що наша історія буде такою ж складною, ніжною і містичною, як мелодія за стіною, яка колись покликала мене до нього.