Погляд через скло

  Я йшла містом, коли вечір вже накрив його темно-синім покривалом.
Вітри гойдали останнє золоте листя на деревах, і в повітрі відчувався запах дощу, хоча хмари ще не розкрилися.
У мене в руках був пакет із фарбами, а серце билося так швидко, наче відчувало щось, чого не можна пояснити словами.
Я зупинилася біля невеликої кав’ярні, щоб сховатися від вітру, і підняла очі.
На іншому боці вулиці, у вітрині магазину, я побачила його.
Він стояв і дивився крізь скло. Легкий світло-сріблястий відблиск підсвічував його профіль.
Очі… я ніколи не бачила їх у реальності, але вони здавалися знайомими, як музика, яку я чула за стіною.
Я затримала подих.
І він помітив мене.
Миттєво.
Мовби ми вже знали одне одного — ще до того, як наші погляди зустрілися.
Я побачила відблиск його усмішки — легкої, трохи сумної.
У повітрі зависла тиша, яку можна було порізати ножем.
Моє серце калатало, і я ледве могла дихати.
Він зробив крок уперед, і я відчула, як час зупинився.
Не було машин, шуму міста, не було нічого — лише він і я, розділені склом, але пов’язані невидимою ниткою.
Я хотіла відвести погляд, але не могла.
Моя душа ніби впізнала його, навіть не знаючи імені.
І тоді, коли він підняв руку до скла, я відчула легкий подих — холодний, як ранковий вітер у старому будинку.
Моя рука сама потяглася до скла.
Між нами залишалося скло, але я відчула, що воно не перешкода.
— Ти… чуєш? — промовив він тихо, і його голос прозвучав у моїй голові, хоча він не міг говорити через скло.
Я лише кивнула, не знаходячи слів.
Мить тривала вічність.
І тоді він відступив і зник із поля зору, залишивши мене на вулиці, серед запаху дощу і золотого листя, з серцем, яке ще ніколи так не билося.
Я йшла далі, але відчуття його присутності не залишало мене.
Я чула мелодію у голові — ту саму, що колись лунала за стіною.
І усвідомила: наша зустріч — не випадковість.
Ні, це продовження чогось більшого, чогось містичного.
Вдома я сіла за полотно. Пензлі самі рухалися, створюючи образ, який я не планувала.
Силует високого чоловіка, тінь його руки на гітарі, світло від вікна — все змішалося в одному малюнку.
Я відчула його присутність навіть через стіни, через час, через простір.
І тоді зрозуміла: він був частиною моїх снів, моєї музики, моїх мрій і страхів.
Ми пов’язані не лише випадком — але я ще не знала, наскільки глибоко.
Тиша ночі огорнула мене, але вже не порожньою.
Вона була наповнена очікуванням.
І я знала: ця історія тільки починається.