Мелодія за стіною

Він з’явився у моєму житті тихо — без стуку, без знайомства, навіть без обличчя.
Спершу — лише звуком.
Коли вечори у старому будинку ставали густими й повільними, коли крізь шпарини у вікнах протікав вітер і колихав мереживні фіранки, я чула музику.
Не гучну, не нав’язливу. Вона лилася, мов вода, ніби чиясь душа торкалася струн.
Іноді мені здавалося, що гітара дихає разом зі мною.
Коли я робила ковток чаю — звук сповільнювався. Коли клацала пензлем по палітрі — у мелодії з’являвся ритм.
Я не знала, хто він. Але знала, що він — десь поруч.
Моє полотно залишалося білим.
Я не могла малювати, коли він грав. Лише слухала.
І щоразу, коли ноти затихали, в мені з’являвся страх — наче без цієї музики я перестану існувати.
Будинок був старий. Стіни — тонкі, як спогади. За стіною — його квартира. Там жив хтось, кого я бачила лише тінню.
Він виходив рано, повертався пізно. Іноді я чула, як у замку клацає ключ — і цей звук зупиняв час.
Я почала помічати деталі, які раніше не помічала. Тіні від лампи на стіні, що коливалася, як хвиля; слабкий запах свіжого дерева від його дверей; легкий шелест паперу, ніби він записує щось. Кожен звук здавався посланням, кожен відтінок світла — знаком.
Одного вечора, коли вітер розгойдував фіранки, я почула мелодію, знайому до болю.
Я намалювала її минулого літа — у сні. Пам’ятала, як пальці торкалися струн, хоч ніколи не вміла грати.
І тоді мені стало холодно. Бо ніхто, крім мене, не міг знати цієї мелодії.
Я підійшла до стіни й приклала долоню.
Гітара стихла.
Тиша.
І раптом — тихий голос, низький, майже шепіт:
— Не спи, коли я граю.
Я завмерла. Серце калатало, мов у пастці.
Хтось міг пожартувати, сказати — привид, втома, шум. Але я відчула запах дощу, вологий і теплий, наче земля після бурі.
І десь у глибині мене щось озвалося.
Відтоді все змінилося.
Я почала чекати його. Не людину — звук.
Коли музика лунала, я жила. Коли замовкала — я ставала порожньою.
Я ловила кожну тінь у коридорі, кожен відблиск у вікні. Іноді мені здавалось, що він теж мене відчуває — грає для мене.
Ночами мені снилися сни, у яких він був поруч, але завжди трохи неявний. Лише руки, що тримають гітару; силует у темряві; відлуння голосу, який кличе мене на ім’я. Я прокидалася в холодному поту, але на полотні з’являлися сліди фарби — тонкі, майже прозорі, ніби хтось провів пальцем по моєму світі.
Одного ранку, йдучи на роботу, я побачила його двері. Чорні, без імені, лише подряпина у формі півмісяця біля ручки.
Я зупинилася — і відчула, як зсередини щось ледь торкнулося дверей у відповідь, ніби подих.
Увечері я сиділа на підлозі своєї кімнати, обмотана пледом, і слухала тишу, що залишалася після його мелодії.
Моє серце калатало, наче проривалося крізь ребра. Я знала — нас щось пов’язує.
Не випадковість, не випадковий звук.
Щось більше.
Щось, що приходить з інших вимірів — де душі пізнають одна одну раніше, ніж погляди встигають зустрітися.
І хоч у мені жевріла тривога, я знала: це не страх. Це очікування.
Бо мелодія за стіною була покликом.
І я вже не могла не відповісти.
Я зняла зі стіни свій старий альбом і відкрила його. На порожніх сторінках почала робити ескізи, але пальці самі тяглися до фарб, створюючи малюнки, які не підпорядковувалися логіці. Лінії виходили звивистими, музика їх підштовхувала, а вітер, що заглядав у моє вікно, додавав руху.
Відчуття було дивне — я малювала те, чого не бачила, і чула те, чого не можна почути.
Цієї ночі я вперше відчула, що простір між нами — не лише стіна.
Він простягається у часі, у снах, у тих маленьких знаках, які залишає для мене світ.
І де б ми не були, ця музика тримає нас разом.
Я закрила очі і прислухалася до тиші.
І в тиші почула його ще раз — тихо, як подих, як обіцянку:
— Я тут. Я чекаю.
І в цю мить я зрозуміла: все, що відбулося дотепер, лише початок.