Глава 13. Вогонь всередині

Андрій ішов нічним Києвом, майже не відчуваючи холоду. В його голові — наростаючий дзвін, ніби щось усередині тисло, дряпало, намагалось вийти назовні.
Він знав: паразит уже діє.

Його мета — знайти хакера, якого звали Карбон. Один із тих, кого боялись навіть у даркнеті. Колишній агент спецслужб, вигорілий програміст, що створював віруси для урядів, а потім зник.
Кажуть, він навчився “чистити” людей.

Карбон жив у підземному бункері під гаражами. Після серії сигналів двері відчинились — і старий чоловік, лисий, з татуюванням QR-коду на шиї, мовчки впустив його.

— Ти знаєш, навіщо я тут, — сказав Андрій, сідаючи. — Мене інфікували.

Карбон сканував його очі, зіниці, пульс.
— “Сплячий” паразит активувався годину тому. У тебе менше 7 годин до того, як перша звітність про місце перебування буде передана “Системі”.

— Я хочу, щоб ти його вирізав.

— Це боляче.

— Мені все одно.

Карбон встав, витягнув зі стіни кабель, схожий на шприц.
— Я виріжу тебе зсередини. Але попереджаю: після цього ти можеш втратити частину себе. Пам’ять. Координацію. Навіть кохання.

Андрій стискав кулаки.

— Якщо я не зроблю цього, я зраджу єдину людину, заради якої готовий померти. Тому — дій.

Почалась процедура.
Він кричав. Судоми. Світло в очах — спалахами. Ніби хтось стирав не тільки вірус, а й усе, чим він був.
Система всередині кричала — але згорала.

---

Тим часом.

Марія, Лідія та Ярема переховувалися на даху колишнього кінотеатру. Вони намагались створити резервну копію “Ключа-0”, але сигнал раптом обірвався.
Лідія підняла голову.

— Нас знайшли.

— Як? — Ярема схопив планшет.

— Хтось активував зовнішню петлю. Система вже тут.

Знизу почулись перші кроки. Тіні.

Марія стискала в руках кулон. Вона була готова. Вперше — без страху.

— Ми тримаємося до останнього, — сказала вона.

— А Андрій?

— Він прийде.

І вона вірила.

---

Кінець глави 13.