Глава 12. Точка збору

Марія пробиралася через покинуту частину індустріального району — координати, які вона зламала з флешки охоронця, вели сюди. У її кишені — кулон, що відкрив камеру. На шиї — холодний піт.

Вона ще не вірила, що вийшла. Не вірила, що жива. Але серце гнало її вперед.

За рогом її вже чекали.
Андрій — змарнілий, втомлений, але живий. Його очі спалахнули, коли він побачив її.

— Ти жива… — тільки це він і встиг сказати, бо вже обіймав її, стискаючи так, ніби не збирався відпускати ніколи.

Марія розридалась. Не від страху — від полегшення. Вперше за багато днів — вона не сама.

Поруч стояла Лідія Калинська.
Спокійна, мовчазна. В її погляді — безодня досвіду.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала вона. — Бо ти вже носиш частину відповіді.

Марія глянула на неї, збентежена.
— Що це означає?

— Софія активувала в тобі “психометричний слід” — через сенсорний текст, ті фрази, які ти читала й аналізувала. Твій мозок зберіг цифрові фрагменти коду, не усвідомлюючи цього.

— Я… я носій?

— Ти — ключ. Разом із мною.

Лідія витягла з кишені маленький прилад, схожий на сканер. Піднесла до Маріїного чола.
Засвітився індикатор — “Активна”.

Андрій мовчав. У нього було дивне відчуття — щось не сходилось.

— Добре. Тоді ми разом зламаємо "Ключ-0", — сказав він, — але є одна умова.

— Яка?

— Ми маємо переконатися, що ніхто з нас не заражений.

— Що ти маєш на увазі? — Марія насторожилась.

Ярема, який підійшов позаду, кинув коротко:

— “Система” іноді запускає паразитний фрагмент. Мікропрограму, що вбудовується в підсвідомість і передає дані навіть тоді, коли людина не підозрює. Це як цифровий шпигун у твоєму мозку.

Марія відійшла на крок. Її погляд упав на Лідію.

— Ви знали?

— Знала, — спокійно відповіла та. — Але вважала, що це активується лише при спробі втекти.

Андрій зірвав кулон зі своєї шиї, під'єднав до сканера, вбудованого в портативну станцію Яреми.

— Скануй нас усіх. Починай із себе.

Ярема кивнув.
Спочатку — він. Чисто.
Лідія — невиявлені фрагменти.
Марія — чисто.

Коли сканер дійшов до Андрія — засвітилась червона іконка: “Сплячий паразит активний.”

Марія застигла.
Андрій дивився на екран і не розумів.
— Це помилка. Я… я нічого не знаю. Я не…

— Він не винен, — сказала Лідія. — Система встановлює “сплячого” при цифровому контакті з зараженим сервером.
— І ти… ти зламував комп’ютер Микити.

Андрій відступив.
— Що це означає?

— Це означає, — зітхнув Ярема, — що ти нас видаси. Навіть якщо не хочеш.

Марія підійшла ближче. Її рука тремтіла, але вона торкнулась його плеча.

— У нас мало часу. Або ми знайдемо спосіб нейтралізувати паразита, або…

— …або я маю відійти, — завершив Андрій. — Інакше стану зрадником, сам не знаючи про це.

Вони стояли в мовчанні. Уперше — не знаючи, хто ворог.

---