Глава 9. Живе — але не вільна

Марія прокинулась у темряві. Її руки були прив’язані до стільця, рот — заклеєно стрічкою.
Вона не пам’ятала моменту викрадення — лише короткий укол у шию на парковці, і потім — тиша.

Кімната була бетонна, без вікон. Одна камера вгорі — червоне світло блимає. Перед нею — стіл, і на ньому екран.

Раптом загорівся монітор.
На ньому — обличчя. Виснажене, худе, але рідне.

Її сестра.

— Привіт, Маріє, — сказала вона. Голос був тремтячий, але спокійний.
— Якщо ти це бачиш — значить, вони вирішили тобі показати, що я ще є. Але я не можу говорити довго. Це не вибір — це плата. За те, що я колись втекла. І за те, що Софія намагалась мене вивести звідси.

Очі Марії затуманились.

— Система існує, — продовжила сестра. — Вони використовують людей, які вміють бачити більше. Софія… вона була однією з небагатьох, хто знайшов вихід. І тому її вбили. Микита — лише обличчя. За ним є інші. Потужні. Невидимі.

— Але є одна слабкість.
Вона наблизилась до камери.
— Усе зберігається в одному місці. Називається "Ключ-0". Це сервер, який містить досьє на всіх: жертв, виконавців, навіть тебе. Якщо ти його знайдеш — ти зламаєш Систему.

Екран згас. У кімнату увійшла постать у чорному. Він зняв капюшон.
Це був Микита.

— Я просив тебе не лізти, — сказав він, спокійно. — Але тепер уже пізно.

Марія не відповіла. Але очі її палали.

Тепер вона знала, що сестра жива. І що правда — десь зовсім близько.

---

Кінець глави 9.