Глава 8. Перша ніч разом

Годинник показував 02:13, коли вони під’їхали до будівлі редакції. Вікна були темними, але система сигналізації — активна. Марія знала код. Вона працювала тут роками — і довіряла цьому місцю.
Тепер — більше ні.

— Ми маємо п’ятнадцять хвилин, — прошепотіла вона. — Потім камера знову почне трансляцію на сервер.

Вони увійшли через службовий вхід. Коридори знайомі, мов шрами.
Усе виглядало спокійно. Та саме в цьому була найбільша небезпека.

— Архів старих чернеток у кабінеті головного редактора, — вела Марія. — Якщо Микита дійсно замішаний, він мав залишити сліди — листування, файли, шифри.

Вони зайшли в кабінет. Андрій одразу сів за комп’ютер. Йому знадобилося менше хвилини, щоб обійти пароль.
— Тут щось є. Папка “RUBICON”. Захищена, але я зламаю.

Марія рилась у ящиках. Знайшла USB з гравіруванням "M.O." — її ініціали. Але флешку вона ніколи не бачила.

— Це не моє, — прошепотіла вона.

— Тоді чому воно тут?

Раптом — клац. Світло в коридорі.
Хтось увімкнув рубильник. Кроки. Повільні. Упевнені.

Андрій вимкнув монітор. Вони сховалися за стелажем.
Двері скрипнули. Увійшов чоловік. Силует — знайомий.
Микита.

— Знаєш, — озвався він у темряву, — я завжди думав, що ти занадто допитлива, Маріє. Як і твоя сестра.

Марія завмерла. Андрій міцно тримав її за зап’ястя, щоб вона не вискочила з тіні.

— Тепер і ти тут. З цим… айтішником. Гадаєш, викриєш мене? — голос Микити став глузливим. — У цьому офісі кожен сервер під контролем. Я знаю все, що ти читаєш, над чим працюєш. І, повір, не одна ти полюєш на правду.

Він дістав телефон. Натиснув щось — і в будівлі ввімкнулася сигналізація.

— У вас є три хвилини. Або вибирайтесь — або поліція зробить це за вас. І, повір, я знатиму, як все пояснити.

Микита вийшов.

— Він усе знає, — прошепотала Марія.

— Але не знає, що я скопіював половину його архіву, — Андрій підняв ноутбук. — У нас є час. Але тепер ми на прицілі.

Вони вибігли з будівлі, сигналізація ревіла, мов сирена тривоги перед бурею.

---

Кінець глави 8.