Глава 7. Таємниця листа

Вони повернулись у Київ на світанку. Обоє виснажені, мовчазні. Після того, що сталося в пансіонаті, залишалося одне зрозуміле відчуття: це лише початок.

Марія одразу дістала з сейфу конверт, який їй кілька місяців тому надіслали з анонімного акаунта. Вона тоді не надала значення: без підпису, без зворотної адреси. Усередині був аркуш, на якому — дивна комбінація слів і цифр.

> “КОЛИ ВСЕ СКАЖЕШ — СПАЛЯТЬ ІСТИНУ. ТІЛЬКИ ДРУГА БУКВА — СПРАВЖНЯ. 7-3-1-4”

Тоді це здавалося безглуздим жартом. Але тепер — ні.
Софія натякала на щось. І цей лист був частиною гри, яку вона почала задовго до смерті.

Андрій уважно вдивлявся в аркуш.

— Це анаграма, — сказав він. — Але з інструкцією. “Тільки друга буква — справжня”... Це про вибір із кожного слова?

Він почав виписувати другі літери кожного слова з фрази.
"КОЛИ ВСЕ СКАЖЕШ СПАЛЯТЬ ІСТИНУ" → О, С, К, П, С

— Не складається, — пробурмотів він.

— А якщо це пароль? — Марія кинулась до ноутбука, відкрила той самий анонімний акаунт із фейковими постами Софії. Ввела “ОСКПС” як пароль до закритого архіву в хмарі.

Доступ відкрито.

Всередині — лише один документ. Підпис:
“Той, хто поруч. Він видає тебе щодня.”

Відеофайл. Софія на камеру, змучена, очі червоні.

> — Якщо ти це дивишся, значить я не встигла. Пробач, Маріє. Я знала, що не витримаю довго. Але він… він серед нас. Той, хто говорив, що допомагає. Той, хто одного разу вже зрадив твою родину. Йому платять. І він — не зупиниться.

Марія застигла. Андрій озирнувся до неї.

— Ти знаєш, про кого вона?

— Я маю здогад. — Її голос затремтів. — У нашій редакції є тільки одна людина, яка знала і про мене, і про Софію. І яка мала доступ до всіх моїх чернеток.

— Редактор?

Марія кивнула.
— Микита. Він був другом моєї сестри. А тепер… може бути тим, хто видає нас щодня.

---

Кінець глави 7.