Глава 3. Похорон і перше зіткнення

Дощ почався несподівано. Ніби навіть не з неба, а зсередини самого повітря. Сірі хмари зависли над Байковим, як важкі думки — мовчазні, липкі, чужі. Люди стояли в чорному, мокли, дивились у землю, де зникала та, кого знали всі, але розуміли — одиниці.

Марія стояла осторонь. Вона не любила похорони. Не заради жалю — через лицемірство. Люди, які при житті ігнорували Софію або ж плели за спиною гидоту, тепер плакали на публіку, шепотілися, клали квіти, як спокута за власну байдужість.

Поруч стояв чоловік. Темна куртка, капюшон. Високий.
Він не плакав. Він просто дивився. Погляд — пронизливо спокійний, і водночас глибоко порожній.

Марія звернула увагу на його руку — горизонтальний шрам.
Серце стиснулося. Вона вже бачила це. В блокноті Софії. У власному страху.

— Ви її знали? — спитала вона, не відводячи погляду.

Чоловік повернувся. Його очі — карі, глибокі, із відтінком недовіри.
— А ви?

— Досить добре, — відповіла вона. — Я журналістка. Марія Остапенко.

— Я — Андрій, — коротко. — Просто Андрій.

На мить запала тиша. Навколо ховали Софію, а між ними щось тільки починалося.

— Ви знали, що її погрожували? — запитала вона напряму.

— Я підозрював, — відповів він. — Але вона нічого не казала.

— Мені здається, вона знала, що за нею слідкують. Вона щось писала. І, можливо, вас теж стосується.

Андрій стиснув губи.

— Ви бачили блокнот? — запитав він тихо.

Марія знітилася.

— Так.

— І той запис?

Вона кивнула.

— Отже, — сказав Андрій, відвернувшись до могили. — У нас обох залишилися запитання. І не дуже багато часу.

Їхні погляди зустрілись ще раз.
Це було не знайомство — це була змова, вимушена і природна водночас.