Глава 2. Тінь у склі

Андрій Савчук сидів у темряві, дивлячись на екран монітора. Він не міг заснути вже другу ніч. Порожній кодовий рядок, курсор, що миготів як пульс, але в голові — тільки ім’я: Софія.

Новина про її смерть вдарила, як удар у живіт. Він випадково побачив її на сайті новин: знайома фотографія, та сама усмішка, яка ще три роки тому могла зламати в ньому будь-який спротив.

І хоча вони не бачилися давно, він не забував. Не пробачив — себе. Її. І те, як усе закінчилося.

Йому не давала спокою одна деталь: у повідомленні згадувалося, що вона померла в своїй квартирі. Тій самій, яку вони колись облаштовували разом. Софія, за словами поліції, ніби покінчила життя самогубством.

Але Андрій знав її. Вона не була слабкою. Вона могла зламати будь-кого — але не себе.

Він розблокував другий комп’ютер, ввів пароль у спеціальну програму спостереження. Ні, він не був хакером у прямому сенсі, але мав доступ до баз даних, до камер, до записів. Його професія вимагала цього — безпека, цифровий захист, корпоративні обхідні шляхи.

Іноді він застосовував свої навички для інших цілей.

Камера на вході в будинок Софії.
Він перемотав запис назад.
Четвер, 23:14 — Софія входить до під'їзду. Сама. Сумка через плече.

23:17 — за нею заходить хтось інший. Чоловік. В капюшоні. Обличчя не видно. Відео трохи зависає саме в той момент, коли він проходить біля камери.

Андрій зупинив запис і збільшив кадр. Обличчя приховане, але він помітив — шрам на руці. Горизонтальний, старий.

І щось у цьому русі, у поставі було дивно знайоме.

Він відкинувся на спинку крісла. З голови не йшла одна думка: хтось хоче це приховати. І хтось вбив її.

Телефон на столі завібрував.
Номер не визначено.

Він узяв слухавку.

— Ти ще не зупинився, Андрію? — прозвучав той самий холодний чоловічий голос. — Тоді доведеться пригадати тобі, чому ти мовчав три роки.

Гудки. Потім — тиша.

Андрій сидів у темряві ще довго, дивлячись у чорний екран, в якому відбивалася лише його власна тінь.