Глава 1. Прокинувшись у тиші

Київ, ранній ранок. Місто ще не встигло прокинутись остаточно, але світ уже гудів десь за вікном — машини, сирени, хтось кричав у підворітті. Марія Остапенко лежала в ліжку, дивлячись у стелю. Телефон мовчав, але в її голові звучали заголовки, які вона ще не написала.

Вчорашній день закінчився запізно: чергове розслідування, спроба вивести на чисту воду нову схему відмивання грошей. Вона навіть не встигла роздягнутись — заснула просто на дивані, з ноутбуком на колінах.

Вона потягнулась за телефоном. Повідомлення від головного редактора:

> “Маріє, глянь новини. Софія Литвин. Мертва. Знайшли в квартирі. Це не схоже на самогубство. Ти її ж знала? Візьмешся?”

Марія сіла. Серце завмерло на мить. Софія? Софія Литвин?
Це не може бути правдою. Вона лише кілька тижнів тому писала їй, але так і не отримала відповіді. Тепер зрозуміло чому.

Марія увімкнула телевізор. Новини кричали заголовками:

> "Відома блогерка Софія Литвин знайдена мертвою у власній квартирі. Поліція не виключає насильницьку смерть."

Камери показували знайомий під’їзд у центрі. Залита сонцем вулиця. Сині рукавички експертів.

Марія вже одягалась. Вона мала бути там.
Вона не вірила в самогубство. Софія мала секрети. І, можливо, не тільки свої.

Марія їхала до квартири Софії на таксі, стискаючи в руках журналістське посвідчення. Київ проносився повз — вікна магазинів, ранкові кав'ярні, люди в навушниках, мов тіні. Їй здавалося, що місто не помітило ще одну смерть, не помітило ще одну жінку, яка зникла.

Софія була не просто “черговою блогеркою”. Вона справді знала, як говорити з людьми. Іноді — надто відверто. Саме цим і привернула увагу Марії два роки тому, коли та ще працювала над темою політичного тиску на молодих активістів. Софія тоді допомогла викрити одного депутата. Зухвало, публічно, з ризиком. Вона знала, що за нею спостерігають.

Марія стояла тепер перед знайомими дверима на п’ятому поверсі. Квартиру вже опечатали, але вона показала посвідчення слідчому — молодому, змученому, в очах якого світилась недовіра.

— Ви її знали? — запитав він, переглядаючи її документи.

— Досить добре, — відповіла Марія. — Я журналістка. Можливо, зможу допомогти.

Він зітхнув і пустив її в коридор, де пахло медичним спиртом і чимось солодким, занадто приторним. Кімната була майже порожня — поліція вже винесла тіло, лишивши безлад: перекинута чашка, розсипаний чай, блокнот на підлозі.

Марія підійшла до блокнота. Це був звичайний записник із синьою обкладинкою. Але всередині — замальовані сторінки. Короткі речення. Без логіки. Одне слово повторювалося кілька разів:

> "Мовчати."
"Він знає."
"Не залишай це просто так."

— Що це? — тихо прошепотіла вона.

У цей момент задзвонив її телефон. Номер був невідомий.
Марія вийшла в коридор і натисла кнопку “прийняти”.

— Маріє, — сказав чоловічий голос, спокійний, але холодний. — Якщо ви цінуєте своє життя, залиште цю справу.

Він поклав слухавку.

---

Кінець першої глави.