Тіні посеред поля

Тіні посеред поля

Костян приїхав у чуже місто. Це було коротке відрядження. Там справ було - усього на пару годин. Але його присутність була обов'язковою, тож довелося їхати, трястись в автомобілі цілих чотириста п'ятдесят кілометрів. А це тільки в один бік!
На підприємстві він був о дев'ятій ранку. Його вже чекали. Розширену нараду без нього не починали. Після дальньої дороги, особливо коли ти їдеш один за кермом старенької мазди - боліла шия і спина і хотілось міцного чаю з лимоном. Але Іра - секретарка Павла Івановича, висока повногруда блондинка, схожа на породисту дорогу кішку, запропонувала усім присутнім лише каву. Костян каву не дуже любив, але що поробиш - довелося пити. Хоч щось.
Нарада тривала дві години. Потім усі пішли у цех, дивитись, як працює новий конвеєр. Костян йшов у юрбі директорів, інженерів і думав про термос з чаєм, який залишився у машині.
Вже після обов'язкових заходів, коли майже усі залучені високі посадовці розійшлись по своїм справам, Костян ще пройшовся по кабінетам - зайшов до бухгалтерії, відділу кадрів і підписав документи, які вже давно чекали на нього. Потім поплентався до їдальні. У величезному залі з колонами і несвіжими шторами пахло школою. Костян замовив борщу і картопляне пюре з котлетою. Було несмачно. Від борщу майже одразу почалась печія. Настрій було зіпсовано. Хотілось якнайшвидше вже їхати додому. Годинник показував початок третьої. Тож, якщо виїхати прямо зараз - дома Костян буде коло дев'ятої вечора. Запивши обід гарячим, але таким же несмачним чаєм, Костян узяв свій портфель і попрямував до автомобіля. Коло входу зустрів директора Павла Івановича, який у цей час заходив до зали разом з повною жінкою зі смішними намальованими бровами і високою зачіскою - Галиною Анатолівною - головним бухгалтером.
- Вже пообідали?- розсіяно спитав Павло Іванович, побачивши Костяна.
- Так, - Костян витиснув з себе посмішку,- вже треба їхати.
- Ну, щасливої дороги!
- До побачення! - голос Галини Анатоліївни прозвучав, як ієрихонська труба.
Костян зійшов по сходам вниз і попрямував до стоянки. Він кинув портфель на заднє сидіння, завів машину і поки вона прогрівалась, настроїв у навігаторі кінцеву точку - дім.
Костян одягнув ремінь безпеки, увімкнув передачу і нарешті рушив.
Він любив ось саме цю мить - коли усі справи закінчені, більше нічого не тримає його у чужому місті. І ось він відправляється у дорогу, далеку дорогу. Ще все попереду, ще їхати і їхати, але серце вже далеко від цього місця. Серце птахом вже летить серед безкрайнього незнаного простору у бік дому.
Вже за межами міста Костян завернув на заправку. Заправив свою мазду, купив чаю з лимоном у паперовому стаканчику і гарячий хот-дог - хоч зараз нормально попоїсть.
Костян сів за високий столик коло вікна і з задоволенням почав їсти. Ось чому на заправках їжа завжди така смачна, а у заводських їдальнях – ніби у в’язниці?
У приміщенні заправки майже нікого не було. Лише якийсь міцний дідок у картатій сорочці і загорілим небритим обличчям все шукав бонусну картку коло каси. Його старенькі Жигулі стояли поруч з маздою Костяна.
Костян дістав з кишені телефон і зателефонував дружині. Він обіцяв передзвонити ще зранку, але все не було часу.
- Ти чого не дзвониш?- почув він у слухавці тонкий знайомий голос.
- Привіт! Я вже їду додому,- відповів він, кусаючи хот-дог.
Навіть не привіталась - одразу з претензіями, - подумав Костян і відчув знайому липку хвилю роздратування.
Дружина почала щось запитувати, але Костян лише сказав, що все розповість вже дома і натиснув на червону кнопку.
Ну все - бак повний, хот-дог з'їв,чай допив, дружині зателефонував, тепер можна спокійно їхати. Костян сів у автомобіль і завів мотор. Обережно вируливши на бічну смугу, Костян подивився у дзеркало - шосе було вільне. Піддав газу і мазда, пискнувши шинами виїхала на дорогу.
Машина невдоволено поскрипуючи, набрала швидкість і покотила по неширокий смужці шосе. У бокових вікнах замиготіли дерева. Костян ще раз подивився у дзеркало заднього виду, тепер побачивши лише зелені стомлені очі чоловіка, який потрохи починає старіти. Рука потягнулась до важеля магнітоли. У динаміках затріскотіло і заграла музика, але з кожним кілометром музика поступово змінювалась на тріск і шум - FM станції працювали лише недалеко від міста.
Навігатор вів короткими шляхами, тож Костян слідкуючи за стрілкою на екрані, повернув ліворуч і покотив якоюсь другорядною дорогою - доволі вузькою, та все ж з непоганим свіжим асфальтом. Недалеко від міста ще частенько траплялись села і хутора, але вже зовсім скоро лишились лише лісосмуги, величезні безкрайні поля до самого виднокраю і нечасті темні ліси, які більше траплялись не вздовж дороги, а темніли подалі, ближче до горизонту. Сонце потроху опускалось до землі, тіні с кожною хвилиною ставали чіткішими і довшими. Дорога була порожньою - автомобілі зовсім не зустрічались.
- І є ж ось така глушина,- подумав Костян і кинув швидкий погляд на екран навігатора. Але прилад вів чітко вперед і показував, що до кінцевої крапки лишалось ще двісті сімдесят кілометрів. Костян дістав з бардачка термос - там ще лишався вчорашній чай. Однією рукою керуючи автомобілем, іншою Костян спромігся відкрутити пластикову кришку-стаканчик і поклавши її у підстаканник, обережно вилив у ємність залишки напою. Чай був ледь теплий, але смачний. З термосу усі напої чомусь здаються смачнішими.
Чергова лісосмуга закінчилась і відкрився краєвид на похилі величезні пагорби вкриті чимось соковито зеленим. Костян був міським мешканцем, тож не дуже розбирався у польових культурах. Але здається, це були якісь злаки.
Після випитого чаю майже одразу захотілось до туалету. Деякий час Костян терпів, але коли внизу живота вже почало боліти, Костян все ж вирішив зупинитись. Заодно можна буде трохи розім'ятись - поперек і ноги вже заніміли.
Костян збавив газ і включивши сигнал повороту, зупинився на широкій обочині. Хоч дорога була порожньою, але все одно Костян робив усе згідно правил дорожнього руху - це була вироблена роками звичка. Він заглушив мотор, увімкнув аварійку і солодко потягнувся . Потім від'єднав ремінь безпеки і вийшов з автомобіля. Повітря пахло близьким дощем і полями. Костян підняв погляд догори - але небо було чисте, лише на сході у самого виднокраю чорніла смужка кудлатих хмар. Десь угорі дзвінко виспівували невидимі пташки. Костян перескочив через невеличкий рівчак коло краю асфальту і розстебнув джинси. Як добре було нарешті позбутись тієї неприємної важкості внизу живота!
Поки відбувався природній процес, Костян підняв очі і раптом помітив попереду, серед зеленого поля якусь темну тінь. Він примружив очі, намагаючись розгледіти, що там. І раптом всередині щось ніби завмерло - Костяну на мить здалось, що там, серед зеленого поля стоїть людина і уважно дивиться на нього. Але придивившись, Костян зрозумів, що це не людина, а опудало. До нього було коло сотні метрів. Вітерець ворушив край старої линялої одежини і здалеку здавалось, ніби опудало помахує розставленими руками.
Костян застебнув ременя і обернувся до автомобіля. Той стояв одиноко на обочині дороги. Коли Костян знову повернувся у бік поля, він раптом помітив серед поля ще кілька таких самих фігур. По усьому полі то тут, то там стирчали темні силуети опудал. Було схоже, ніби це якісь люди посеред поля стоять і дивляться сюди, уважно розглядаючи незваного прибульця.
Костян посміхнувся сам собі і раптом вирішив пройтись до того опудала, яке він помітив першим. Воно було прямо навпроти, зовсім недалеко.
- Прогуляюсь, подивлюсь на це чудо,- подумав Костян,- зроблю кілька фото для дружини. У місті таких ось опудал не побачиш.
Костян рушив уперед, ступаючи між рівних рядків. Він уважно роздивлявся рослини під ногами, намагаючись впізнати що це, але так і не зрозумів. То була якась яскраво зелена трава, жорстка і не дуже висока.
Чим ближче Костян наближався до опудала, тим сильніше відчував якусь незрозумілу невпевненість. У якусь мить він навіть подумав повернути і піти назад до автомобіля. Та лише обернувся і подивився на одиноку мазду на краю дороги. У Костяна було таке відчуття, ніби він пливе по тихому спокійному, але незнайомому морю. І ось вже відплив доволі далеко від берега і усе знайоме лишилось там, на тому березі, а попереду щось незвідане, цікаве, але можливо небезпечне.
І ось Костян вже стояв перед опудалом. Старезна випалена на сонці сорочка була набита соломою. Ґудзики ледь тримали петлі і здавалось, що опудало ось-ось лусне. З рукавів стирчала солома і це було схоже ніби опудало тримає у долонях по клаптю зірваної пожовклої трави. Замість голови знаходилась зшита біла хустина, також набита соломою. Зверху був одягнений старезний подертий капелюх. Обличчя опудала було намальоване кольоровими фарбами - червоний рот скривлений у посмішці, сині великі очі з чорними цятками посередині і товстими віями.
Костян розглядав опудало. Він відчував - було щось неприємне у цій карикатурі на людину.
Спочатку Костян не звернув уваги, але тепер він ясно почув гудіння. Тихе, низьке, ледь помітне, але ясне дзижчання, як на пасіці. І як тільки він усвідомив цей звук, одразу ж побачив, як по сорочці опудала ліниво повзають мухи. Жирні зелені мухи. Вони то ховались між складками тканини, то знову виповзали назовні, ніби шукаючи собі поживу. Костян, побачивши мух, було, зробив кілька кроків назад, та згодом знову підійшов ближче. Потім, зачаровано дивлячись на намальоване обличчя, зробив кілька кроків убік.
Що це? Він не міг зрозуміти, але йому здалося, що голова опудала у капелюсі ледь помітно повертається за ним і намальовані сині очі уважно стежать за його рухами.
Костян раптом відчув у собі бажання якомога скоріше піти з цього місця. Але замість цього він повільно протягнув руку і торкнувся опудала.
Рука сама різко сіпнулась назад. Пальці відчули льодяний холод. Спочатку навіть здалося, що брудна тканина сорочки гаряча, як окріп, але ні - то був холод. Це несподіване відчуття немов паралізувало Костяна. Він відсапнув руки назад і так і завмер. Він раптом побачив, що саме опудало відскочило від нього! Усе тіло ніби скував льодяний жах, Костян не міг поворушити ні ногою, ні рукою і лише з непереборним страхом дивився на опудало, яке вмить стало схоже на людину і почало рухатись по полю. Костян бачив, як фігура у сорочці біжить, падає у траву, потім підіймається і знову біжить. Біжить у бік дороги.
- Що зі мною? Що зі мною сталося?! - Костян тільки міг думати. Думати, відчувати і дивитись. Рухатись він не міг. Хвилі льодяного жаху накривали усе його тіло. Костян намагався закричати, та не зміг.
Фігура вже майже добігла до дороги. Костян бачив, як вона ще кілька разів впала, та швидко підіймалась. Нарешті вона дісталась дороги і підійшла до його старенької мазди.
Костян з жахом бачив, як відчинились двері автомобіля, як бліда фігура пірнула всередину машини, почув, як через деякий час загуркотів мотор. Ось вже загорілися фари!
- Господи! - але Костян не міг навіть поворушитись. Тіло його ніби задеревеніло.
Йому лишалось лише дивитися на те, як його машина рушила з місця, як піднялась густа курява з під коліс, як його мазда поступово щезла десь за деревами.
Костян лишився зовсім один серед вечірнього поля. Десь у небі весело верещали пташки, теплий вітерець гуляв серед поля. Він долітав до далеких темних дерев, торкався листя і воно невдоволено шелестіло. Потім вітер ніби награвшись, повертався і дмухав Костяну прямо у обличчя - у намальоване обличчя зі старої зшитої тканини з червоною кривою посмішкою і зеленими великими очима, схожими на сонце.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше